CREMATORY

Передусім необхідно застерегти, що є «Crematory» до «Believe», мабуть, включно, і те, що ми маємо після. Порівнювати ці часи марно — наживатимеш лише собі виразку. Однак нам, прихильникам ранньо-середнього періоду творчості харизматичних німців, боюся, не судилося пізнати радості поділу відчуттів. Є підозра, що в значно вигіднішій позиції перебувають меломани, які почали слухати Фелікса й Ко, починаючи з «Revolution». Тоді розвиток гурту не залишає такого відчуття безвиході та постійних запитань «Навіщо?». А я не розумію, чому за очевидної спрямованості на полегшення саунду (що саме по собі не є злочином), ми маємо паралельне погіршення якості матеріалу, абсолютну штампованість і безликість композицій. І якщо вже згаданий «Revolution» лише натякав на тенденцію, то «Pray» оформив її в остаточному вигляді. Я чесно намагався не порівнювати новий альбом, хотів оцінити відірвано від попередньої творчості — марно. Композиції абсолютно безликі, клавішні Катрін остаточно розгубили свою чарівність, вокал Матіаса перестав відповідати мантрі «в міру й до місця». На тлі цього навіть гроулінг Фелікса видається якимось полегшеним і втомленим. Зрештою, якщо порівнювати навіть з білівовським «Unspoken» — це теж досить очевидно. Загалом цей альбом для мене особисто — суцільне розчарування. І якби не розуміння, що є достатня кількість меломанів, яким альбом сподобається, я б порадив німцям зробити назву останньої пісні альбому «Say goodbye» промовистою. Промовистою про те, що «Crematory» помер.