З виходом шостого альбому DARK MOOR «Tarot» можемо зробити невеликі обчислення та підбити цікаву статистику. Вісім років існування: перша половина, з 1999 по 2003 рік, випущено три альбоми, за мікрофонною стійкою Еліса Мартін, з 2003 по 2007 — наступні три альбоми, на вокалі Альфред Ромеро. Напрошуються природні висновки про наступні зміни в складі, чого мені дуже б не хотілося, адже рівень у музикантів став дуже високим.
А італійці пропонують нам відкинути всі математичні та логічні аналізи й довірити свою долю картам Таро, яким і присвячена лірична концепція нового альбому. Кожна пісня розповідає про одну з карт і пояснює всі секрети та сенси, що її оточують. Своєю чергою, в буклеті поруч із текстом кожної композиції знаходиться візуальне відображення головного героя карти та композиції. Наприклад, якщо «Death», то тут же скелет із косою, якщо «Lovers», то ось вам Купідон із луком і т.д.
Що стосується власне музики, то ще на минулому альбомі я почав помічати, що DARK MOOR набагато краще вдаються композиції, в яких частка симфонізму та епічності мінімальна. Підтвердилися мої підозри й на «Tarot». Наскільки западають у душу прості, але щирі «The Star», «Lovers» та «The Hanged Man», настільки викликають легке роздратування «The Emperor» зі своїм «рапсодієвським» розмахом, семихвилинний епік «Devil In The Tower» з непотрібним та безглуздим багатоголоссям, а також «Moon» із мегазапозиченнями з класики. Винятком стала «відкривашка» альбому — «The Chariot», симпатичний бойовик із хоровим приспівом, що запам'ятовується (CD-Maximum, як вони часто роблять, помістили на диск відеокліп на цю композицію, чому, звісно, зрадіють усі власники цього видання). Як стало модно в сучасному пауер-металі, на багатьох піснях присутній гроул та жіночий бек-вокал у тих чи інших пропорціях, на жаль, у буклеті я не знайшов інформації, хто за них відповідав.
Підіб'ємо підсумки. DARK MOOR підтвердили своє звання одного з найкращих sympho-power гуртів європейського розливу, а вокал Альфреда Ромеро остаточно затьмарив колишні звершення Еліси. Але особисто мені хотілося б поменше зайвих симфонічних заїжджених «наворотів» і побільше більш приземлених, зате щирих композицій — це в італійців виходить найкраще.