Цим французьким power metal гуртом я зацікавився два з половиною роки тому після прослуховування альбому «Who Dares Wins». Відмінною рисою цього колективу завжди були приспіви, що запам'ятовуються з першого разу, та своєрідний впізнаваний голос Thierry Lebourg. На жаль, на цьому релізі вокал не постане перед вами в усій красі. Місцями соліста ніби злякали, десь вокал, схоже, прописаний одразу після того, як запізнілий Тьєррі вбіг до студії. Але все ж є пісні, де голос вокаліста звучить добре, хоча ще раз повторю — повну волю йому не надали. Ще в прес-релізі нам обіцяють віртуозні power metal соло. Що ж, є такий момент, і він, треба сказати, непоганий. Також трапляються й треш-метал елементи, але в гранично мінімальній кількості. На пісні «Trades» можна почути наспіви африканського племені, назва якого не афішується. До чого це? Не збагну. Ось що справді напружує впродовж усього альбому, так це бас-бочка. Яке в неї звучання? Зараз розкажу. Та й самі можете його почути. Візьміть велосипедну покришку. Почніть здувати її, постукуючи при цьому по отвору в ніпелі, звідки, власне кажучи, повітря й виходить. Так, ось такий звук. Підіб'ємо підсумки. З усього матеріалу альбому мені запам'яталися лише дві пісні: перша — «United» і балада «These Days». Пробігаючи по пам'ятці рецензента, очі зупиняються на «ніби й музика, ніби й тексти, але все разом виглядає як купа мотлоху», тому й оцінка відповідна. Каміння в город треба кинути як гурту, що не зумів створити оригінальний стафф, так і тим, хто займався мастерингом. Можливо, цей альбом такий, бо треба було виконати контрактні зобов'язання перед лейблом, не знаю. Але ж для багатьох ДИСЛЕСІЯ ще не відкрита книга, а з таким матеріалом колектив просто забиває цвяхи у свою труну.
