Ну ось і настав час посягнути на святе.
З Blackwater Park почалося моє знайомство з унікальними шведами. Було це у далекому 2001 році, і тоді в мене просто був шок, і я довго не міг оговтатися від цього потрясіння під назвою OPETH, все більше заглиблюючись у темні ліси Orchid, Morningrise, My Arms, Your Hearse, Still Life, блукаючи в них днями й ночами. Я довго не міг підібрати слів, щоб описати те, що відбувається — емоції поглинали всі душевні сили, і щодо цієї музики я не міг жодного слова толком написати. Просто та лісова галявина, на якій я вперше побачив у нічному чистому небі «Місячне місто», займає особливе місце в моєму серці.
Мабуть, з того моменту особливо нічого не змінилося, але після кількох сотень прослуховувань починаєш більш прагматично й раціонально підходити до оцінки.
Що б там не казали, але жодного вихолощування ідей і взагалі творчої думки OPETH не відбувається.
Навпаки, після дещо прямолінійного My Arms, Your Hearse і на контрасті з ним навмисно прогресивного та подекуди замудрованого Still Life, Blackwater Park — дуже збалансований альбом, як за структурою, так і за змістом. Співпраця зі Стівеном Вілсоном — відомим в арт-рокових колах музикантом і композитором — виявилася, мабуть, тією гирькою на терезах, тією бракуючою деталлю, що привела в гармонію творчий процес колективу. І результатом цієї співпраці стали 9 чудових треків, таких різних і таких споріднених, 9 частин унікальної мозаїки у творчості OPETH. Потужна The Leper Affinity з клавішним одкровенням наприкінці, по-опетівськи класичні Bleak, The Drapery Falls, The Funeral Portrait, діамантові Harvest і Patterns in the Ivy, загробно-похоронна Dirge For November і монументальна Blackwater Park.
Окремим рядком необхідно згадати оформлення. Тут Бог цифри й пікселів Тревіс Сміт, як ніколи, близький до повного ототожнення візуальної та музичної складових.
Blackwater Park можна оцінювати й сприймати по-різному, але пропустити його просто не можна.