— Звідкіля, кажете? З Чехії? А що, і там метал рубають?..
Виявляється. Так уже склалося, що країни Східної Європи, постав їх поруч із тією ж Скандинавією чи Штатами, що плодять брутал-дітлахів зі швидкістю кролиці-розрядниці, завжди виглядали дівицею, загорнутою в пуританський поділ і суворий чепець поверх крученої-перекрученої коси. "Жодного сексу до весілля," — твердили їй із самого дитинства, а весілля... коли то буде? Треба ще принца дочекатися на білому коні, з мечем та проти змія, а поки — мрій, мрій, невільнице-комсомолко, як дітлахи по пісочницях горлатимуть, хата вся в трояндах, мармеладі, жодних тобі "щуку почисти", "бурьонку подій" або "відхоже вимий, та щоб блищало та хрустіло та бубонцями дзвеніло"... Проте трапляється — у дні, коли планети будують у небі хитрі фігури, зірки не моргають, а підморгують, і феї-чарівниці пустують під місяцем, — трапляється, що безіменний вітер постукає у двері, господиня відчинить, а там, біля самих босих ніг, підкидьок. Солодко спить, гарний хлопчик, у тугому клунку з цупкого простирадла, а по ньому — кресценції та зірочки. Розбігаються, колами забирають, ніби жуки-свистуни на параді...
Одним словом, не без Ґудвіна, Великого і Жахливого, обійшлося, коли помахом чарівної палички на світ з'явилися ROOT. З'явилися в ті далекі дні, коли Той Самий Бурзумич ще знімав по табах "Nothing Else Matters". А нині ці чеські хлопці — предмет особливої розмови: чорно-білі, але унікальні, давні, але все одно стильні та цікаві. Сер Ентоні Гопкінс від важмету, яким би грубим не здалося вам це порівняння. Тоді як сучасна музика нагадує розворочений тракт: одна глибока колія наїжджає на іншу, не можна ступити й кроку, щоб не скотитися по протореному до всесвітньої крамниці уцінених гуртів і співаків, — дехто все ж осягає п'ятий стан речовини — стан неймовірної легкості — і запросто крокує вперед. За такими "невагомими" не встежиш. Безглуздо копіювати таких ґрандів, як MERCYFUL FATE чи CANDLEMASS. Безглуздо наслідувати ROOT — підробку, трапись така, і профан учує за версту. Але що це — dark, black, power?..
Пам'ятаю, в юності натерпівся головного болю, намагаючись запхати великих KING DIAMOND у стильовий класифікатор; тепер нарешті виріс і зрозумів, що формальний механізм сприймає лише нескінченну паперову стрічку, пережовану зубастим діркопробивачем, а спробуйте згорнути її в чарівну троянду, і автомат, верещачи, наче чорт, уражений святою водою, виплюне її. І добре якщо виплюне, так адже зім'яти, зіпсувати може, гад. Тож — хай говорять, ніби рецензенти, а не самі гурти навішують ярлики, хай — я утримаюсь від подібної "честі" і просто спробую поглянути на "The Black Seal" крізь збільшувальне скло.
Отже, ROOT. Та ще банда. На чолі з лихим отаманом BigBoss-ом — чи не найстрашнішим дядьком на європейській сцені (хай пробачить мене Мортіс). Головний міномет команди, здатний своїм трубним гласом кого завгодно прописати на той світ. Решта — хто стрижений, хто волохатий. Головне — грати вміють. І швидко — як на "Theriak", — і повільно, занурюючи слухача в напівгіпнотичний стан. Останнім особливо славиться "Salamandra" з Фернандо Рібейрою на вокалі. Безсумнівний "плюс", зі своїм неповторним ароматом. Центральна річ на диску — і топографічно, і за змістом. З ліричного — відмінна мелодія в "The Mirror Of Soul" і фінальна "Before I Leave" з оригінальною а капела кінцівкою. Про такі пісні в народі кажуть: "Не пісня — подорож!" Гітари — блиск. Хто чув, той зрозуміє. Енді ЛяРоку такі соло тепер хіба що сняться.
Не обійшлося й без хітів. BigBoss і тут проявив свою бармалейську сутність, написавши "Necromancy" і (на пару з Ashok-ом) "The Black Seal", від яких мурашки бігають по шкірі. Справжні діаманти. "Супер-хеві" я б сказав. Звісно, по радіо подібного не почуєш, але... хіба хтось ще слухає радіо, окрім як застрягши у "пробці"?.. Знову ж, "Before I Leave" — нехитрий приспівчик надовго нокаутує двох крикливих німфеток, що засмічують прогалини в наших думках черговим "хлопчик-геєм". Та й весь решта матеріал на диво міцний, сильний. Пам'ятаєте "Imaginations..." BLIND GUARDIAN? Ось і тут так само — хочеться щось у відстій списати, а... нічого начебто. Полаяти хочеться? Ну, логотип кривий, обкладинка сірувата — а далі?..
Лірика. Заморочених естетів, що на вечерю споживають прогресивний символізм PHLEBOTOMIZED або жорстку сатиру SOLEFALD, прохання не турбуватися. Той же, хто не проти поласувати цікавим гібридом ранніх MOONSPELL і CHRIST AGONY, знайде для себе чимало цікавого. Прапор патріотизму гордо майорить у "Nativity", від "Liber Prohibitus", кажуть, самі по собі спалахують чорні свічки, якщо такі знайдуться вдома. Ще є "The Faith", така собі прокламація вільного способу життя. "Salamandra", як я вже казав, ніби списана з гримуару спаленої відьми. "Incantation of Thessalonian Women" за формою нагадує біблійний сюжет (реверанс у бік CANDLEMASS), проте не берусь стверджувати напевно.
Наостанок залишається лише побажати метал-сцені побільше таких талантів, як наші сьогоднішні герої, легендарні MASTER'S HAMMER, FORGOTTEN SILENCE, SEAR BLISS та інші, кого я забув або про кого ледве чув. Хочеться вірити, що країни, які пережили в не такому далекому минулому жорстоку культурну блокаду, аж ніяк не смітник і не похмуре ґетто, а навпаки — кузня чарівних справ майстра, з якої що не виходить, то неодмінно шедевр. Треба лише вірити й чекати. Сидіти на порозі й слухати, як гупають усередині молоти, киплять казани, довбають поршні й ріже повітря хижа фреза...