SECRETS OF THE MOON

Якось із самого початку у мене з блеком не склалося. На початку 90-х, коли він щойно з'явився, мені не подобалося торжество «чорної» ідеї над музикою, мені не подобався виморожений колючий саунд, надлишок сухих високих частот і «трушна» якість запису. Пізніше я не любив його за комерціалізованість і слащавість його мело- та симфо-представників. Я не приймав блек-метал доволі довго, доти, доки він не почав неминуче мутувати, повільно, але впевнено вбираючи в себе домішки з рідних чи навіть далеких стилів. Він став значно важчим (згадаймо хоча б останні роботи Immortal), став цікавішим, різноманітнішим і незвичнішим (згадаємо Solefald), став повільним і тягучим (Khold). Із бридкого каченяти він перетворився на прекрасного й сильного чорного лебедя. А яке відношення має все вищенаписане до SECRETS OF THE MOON, запитаєте ви. Відповім із задоволенням, оскільки саме цей німецький колектив є одним із численних наслідків описаного еволюційного ланцюжка. Жодної тупої долби, жодного вимороженого саунду, жодних висушених високих частот. Масивна ритм-секція, що то розганяє матеріал до класичних блекових швидкостей, то уповільнює його мало не до депресивної задумливості, то впевнено гарцює подвійними бочками навколо вальяжного середнього темпу. Гітарки соковиті й важкі настільки, що напевно не поступляться деяким своїм дезовим аналогам, вокал — низький могутній блековий гроул/скрім, ну а лірика, як уже повелося, окультна, але хоча б дякую, що позбавлена дитячого околосатанізму, за що від мене особисто уклін до землі. Підсумок: майже ідеальний альбом, що буде цікавий шанувальникам смертельного металу, металу чорного, а також тим, хто любить потішити себе певними інтелектуальними вишуками.