Рецензуючи диск італійської «машини часу», я почуваюся втомленим даішником на гербертуелссівських стежках — ліниво помахуючи жезлом, зводжу нанівець пиху особливо ретивих переписувачів минулого. Заплутано? Поясню простіше... Як совладати з цими геніальними панами, які в пошуках міражу свого ноу-хау вперто муслять, як лампу Аладдіна, CD-колекцію своїх старших братів? Я не знаю... На мій погляд, подібний лепет, що лише віддалено нагадує метал, не годиться для розливання у вінілові формочки, проте розливають, ставлять у студійний морозильник. Нате, їжте. Солодкий лід!!! Часто з присмаком сумнівної жовтизни... Навіщо витрачати час, навіщо витрачати гроші, парячись над розповсюдженням, промоцією, підписанням контрактів, якщо подібний матеріал доречний лише на суботніх репетиціях — зібралися, пограли, розійшлися. Але ні, куди, питаєте, діти амбіції!!! Дивовижний факт — що посередніший талант, то більші й суворіші ці самі амбіції. А музика, що народжується при цьому — тьмяні звуковивергання, немічні й непотрібні, що мають мало спільного з кипучою помпезністю еталона — великих і жахливих RHAPSODY. Виходить так — тут гітару помучили, тут — на клавішу понатискали (Господи, ну навіщо ти додав «String Ensemble» у стандартний банк MIDI!!!) — нате, їжте. Солодкий лід!!! Про сумнівну жовтизну я вже розповідав вище...
