LINKIN PARK два роки пояснюють себе в інтерв'ю. Аргумент Джозефа Хана на користь «Unshatter» полягає в тому, що пояснення — не той формат: там треба було бути в кімнаті.
Діджей і креативний директор гурту поговорив із Мел Ремзі для BBC News про документальний фільм, який зрежисував сам і який виходить у кінотеатрах 30 вересня. Про сам фільм ми писали ще в серпні; новим тут є пояснення Хана, навіщо він узагалі з'явився.
«Ідея зняти щось на кшталт документалки була давно, але це просто ніколи не було правильною річчю в правильний момент, — сказав він. — А коли нагода трапилася, коли до нас звернулися зняти концерт у Сан-Паулу на старті нашого альбому, ми подумали, що це добра думка. Люди не бачили, як ми граємо. І ще ми подумали, що це добра нагода розповісти свою історію. Ми ловили себе на тому, що даємо купу інтерв'ю й багато пояснюємо, але побачити, що відбувається в реальному часі, і відчути, що коїться в цих кімнатах, поки ми просто намагаємося щось намацати… Ми ж насправді не знали, що робимо».
Назва працює більше, ніж здається. «До фільму минуло чимало часу, було багато того, чого ми не знімали, — просто приватні розмови, — сказав Хан. — Думаю, це загальне відчуття загубленості й нерозуміння, що робити, коли всі перебувають у різних точках і кожному довелося пройти власний шлях зцілення й переосмислення. Було насправді кілька спроб зібратися й робити музику, і це відчувалося неправильно».
Ось деталь, над якою варто спинитися: повернення, яке зрештою сталося, не було першою спробою. Воно було тією, що нарешті витримала. «Як у тій аналогії — ми були розбиті, і нам знадобилося повернутися до самої суті того, що ми робимо, подивитися на власну історію й на те, як ми цінуємо одне одного, щоб повернутися до основ того, що ми любимо робити».
Хан пов'язує це з кінцуґі — японською практикою склеювати розбиту кераміку лаком із золотим порошком, щоб тріщини ставали оздобою. «Найважливіше тут — не полагодити все повністю, а зробити якийсь ремонт і не боятися показувати свої шрами».
Про Емілі Армстронг, яка стала вокалісткою через сім років після смерті Честера Беннінгтона, Хан говорив передусім не про діапазон, а про характер. «Крім того, що вона неймовірно талановита, важливіше, що вона неймовірна людина, поруч із якою хочеться бути… з якою досить комфортно, щоб бути вразливим і чесним у тому, що думаєш. Тож у гурті загалом виникла довіра, якої ми раніше одне в одному не помічали».
А щодо критики, якою зустріли повернення, він насамперед вказав усередину. «Критика може приходити з різних місць. Найгірше — коли вона йде від тебе самого. І, гадаю, саме тому нам так довго було незатишно навіть від думки спробувати ще раз».