Чи любите ви SOLEFALD так, як люблю її я? Так-так, ви не ослухалися, саме ЇЇ. І не я те вигадав — сам татко Корнеліус в одному з давніх інтерв'ю сказав, що SOLEFALD — неодмінно дівчинка (та сама, з обкладинки "Neonism"). А якщо дівчинка, то й ставлення до неї зовсім інше, цукерково-шоколадне. Тобто якщо дивиться телевізор, на футбол не перемикати, а якщо надумає капризувати, не лаяти — втішити. За те ми їх і любимо, правда? За те, що не сувора мамка і не дурний кошеня. За те, що одна така, своя, кохана...
Отже, четвертий альбом найкращого на планеті Земля (йа, майн фройнд, аз єсмь їх фен!!!) гурту, який то "авангардний дизайнер-рок-н-рол", то "wounded love orchestra", а тепер і зовсім оголошений як зустріч випускників Європейської Академії Екстремальної Музики. Самі розумієте, студентський радикалізм канув у минуле. Разом із "The Macho Vehicle", разом із "Backpacka Baba" та "Pornographer Cain". На зміну прийшло доросле, місцями аж надто серйозне розуміння життя. Тягар проблем, туди-сюди, добре, до старих пердунів хлопці не доросли. Поки...
Тепер докладніше. Музика SOLEFALD ніколи не була технічною, зате завжди — щирою. Часом ця щирість "зашкалювала", переливала через край, проте чи була зайвою? Навряд чи. Надто рідкісний інгредієнт у сьогоднішній музиці, гучний цех якої дедалі більше починає нагадувати конвеєр зі складання заводних іграшок. Отже — "In Harmonia Universali". Навряд чи можна сказати, що SOLEFALD зрадили собі. Ні, в жодному разі. Їхня музика давно втратила будь-яку схожість із блеком, стала "червоною", що сочиться зсередини апокаліптичним пурпуром, пристрасною, як ніколи. Те, як плаче саксофон у "Nutrisco et Extinguo", як біль захльостує в "Epictetus & Irreversibility", неможливо забути, як неможливо не відзначити цей типово "університетський" почерк на "Red Music Diabolos". Стрімка "Mont Blanc Providence Crow" — найкраще з найкращого в постмодерністському хеві, ніби IRON MAIDEN зіштовхнулися з ARCTURUS. І далі — здавалося б пафосна "Dyonisify This Night Of Spring" демонструє те, чого вічно бракувало THERION — по-філософськи стриманого шарму та ковтка коньячного еротизму. Букет незвичайних мелодій на "Fraternite de la Grande Lumiere", "пластиліновий", тягучий риф — "Buy My Sperm", легкий наліт божевілля в "Liberation of Destiny", і ще багато всього захопливого та цікавого. Чудовий альбом, концептуальний і цілісний. Кожна пісня — присвята комусь із мешканців прикордонної території — між міфічним "вчора" і техногенним "завтра". Втім, буде набагато цікавіше, якщо ліричний бік "In Harmonia Universali" ви відкриєте для себе самі...