Scorpio: Innern вийшов у вересні минулого року й отримав чудові відгуки — низка металевих видань навіть назвала його блек-метал-альбомом року, а перший наклад вінілу розпродали. Мені не вдалося його придбати, тож, на щастя, другий наклад виходить пізніше цього року — я вже зробив передзамовлення. Як, на твою думку, що зробило цей альбом настільки успішним?
Nikita Kamprad: О, складне питання. Передусім ми дуже раді, що альбом отримав стільки добрих рецензій і так тепло прийнятий і пресою, і фанатами. Але найважливіше — і це доволі егоїстичний погляд — те, що ми самі дуже задоволені та пишаємось результатом. Цей альбом важливий для нас на особистому рівні, особливо для мене як головного автора. Коли робота, її процес і результат сповнюють тебе на сто відсотків — це і є найбільший успіх.
У мене відчуття, що цей альбом від початку до кінця — увесь продакшн: від написання матеріалу й демо-версій до фінального релізу, включно з рецензіями та всім, що йде ззовні, — це найкраще, що ми могли зробити. Тому, гадаю, саме цей шлях від початку до кінця і зробив альбом таким успішним. Передусім для нас самих, а ще коли бачиш, що тиражі розпродано, чимало концертів і турів — теж, а всі рецензії справді дуже добрі. Лише поодинокі були не такими позитивними [сміється], але — це не для всіх, як кажуть. І це нормально.
Якщо порівнювати з попереднім альбомом, Noktvrn, що для тебе стало найбільшою зміною?
Про зміни говорити складно, насправді. Ми взяли той хороший досвід, що мали з Noktvrn, — особливо процес продакшну з усім гуртом, бо саме на Noktvrn ми вперше залучили весь склад до запису та продакшну, — і розвинули його на новому альбомі. Тож можна сказати, що ми взяли найкраще з Noktvrn і вдосконалили на Innern.
Не думаю, що ми багато змінили. Як кажуть, не чіпай те, що працює, — а на Noktvrn усе вже відчувалося дуже добре, навіть попри те, що на Innern у нас новий басист. Але підходи до запису, написання матеріалу й комунікації всередині гурту — все те, що становить основу нашої роботи, — ми покращили, бо знаємо, наскільки це важливо. Говорити про пісні, говорити й про особисті речі всередині гурту — це створює міцний зв'язок між музикантами, а це і є фундамент для музики. Тож, повторюся, нічого фундаментально не змінилося. Просто те, що було добрим, стало ще кращим.
Ти згадав, що на Noktvrn ви вперше залучили весь гурт до процесу написання. Гадаю, для тебе як єдиного автора й композитора це була велика зміна. Як ти дійшов до цього рішення й наскільки легко було відпустити контроль?
Ти сам це сказав — для мене це непросто, бо я був головним автором від самого початку. Думаю, було два переломні моменти.
Перший — продакшн альбому Finisterre у 2017 році, коли я взяв на себе весь процес продакшну й запис усіх інструментів, окрім барабанів, звісно, — їх записував Tobias. Усе інше я робив сам, і в якийсь момент під час продакшну це стало просто непосильним. Ти втрачаєш фокус, коли робиш усе сам — граєш на обох гітарах, на басу, пишеш вокал, усе, та ще й займаєшся зведенням, — і я подумав: добре, на наступному альбомі я однозначно хочу щось змінити. Це і стало причиною того, що далі я залучив до процесу весь гурт.
Друга річ — запис нашого живого альбому Live in Berlin, який ми випустили у 2019-му і який, по суті, записався випадково. У нас працювала in-ear-система через цифровий пульт, і все, що треба було зробити, — підключити ноутбук і натиснути запис. Ми зробили це на останньому концерті нашого турне 2017 року, а потім зрозуміли: цілий концерт, вісімдесят хвилин, з усіма недосконалостями й хибами — насправді робить музику ще кращою. І тоді ми всі усвідомили: спробуймо те саме на Noktvrn, спробуймо записатися наживо всім гуртом, а не писати кожен інструмент шматок за шматком, кожну партію по фрагментах, — а це насправді дуже поширена техніка. Багато гуртів так працює, і для багатьох це нормально. Але ми дійшли до точки, коли щось треба було змінити, — і саме це ми змінили, і це зробило все кращим.
Для нас — не для всіх. У кожного гурту свій робочий процес, але ми знайшли свій, і він працює дуже добре. Спершу мені й справді було непросто відпустити цей контроль — віддати гітару й бас іншим хлопцям. Але для мене було так само важливо нарешті ухвалити це рішення й знайти музикантів та друзів, які поділяють те саме бачення й поважають мою музику, — бо я досі пишу майже все. Вони поділяють бачення й поважають мене як автора, а я поважаю їхнє виконання на альбомі й наживо, звісно. Це підняло весь гурт на новий рівень.
Запис альбому наживо — рідкість. Більшість гуртів просто заходять у студію й пишуть фрагмент за фрагментом. Коли ви пишетеся наживо, ви записуєте всю пісню за один дубль? Не можна ж сказати: «Окей, переграймо ось цю частину» — треба робити цілу пісню.
Так, на Noktvrn та Innern ми дійсно записували кожну пісню цілком. Це був пріоритет — зосереджуватися не на дрібних фрагментах, а на цілісних піснях. Граєш із зовсім іншою динамікою. Наприклад, якісь частини граєш стриманіше, бо знаєш, що в кінці пісні буде ще гучніший момент, на який треба більше енергії, — і це створює зовсім іншу динаміку, що дуже пасує новим композиціям. Але це водночас означає, що все треба писати в один дубль — інакше підхід просто втрачає сенс.
А ще це означає, що треба дуже добре підготуватися — репетирувати, відточувати свої партії, і ми поставилися до цього дуже серйозно. Інакше не можна: щойно натиснули запис — назад дороги немає. Маєш знати, що робиш, — буквально кожну ноту, кожну частину, кожен перехід і філ. Тож підготовка альбому була колосальною. Але сам процес запису був дуже стислий — лише один-два тижні, і все. А далі й мікс пройшов легко, бо звуки й динаміка вже були закладені в записі. Це зробило весь процес дуже приємним.
Я знаю, що багато гуртів пишуть альбом, а потім, перед самим туром, лише вчаться грати ті пісні цілком.
Так. [сміється] Усю ту роботу, яку більшість гуртів робить після запису, ми зробили до нього. Для цього треба багато дисципліни, але зрештою це дуже вдячна справа. Можу лише заохотити всіх хоча б спробувати. [сміється]
Наскільки складно було розставити мікрофони, щоб отримати правильний звук, коли всі грають разом, а барабани — найгучніший інструмент?
На Noktvrn у нас була студія з великою живою кімнатою, де для кожного інструмента було своє місце, і ми всі сиділи в одному приміщенні разом із барабанами. Але гітари й бас ми писали через DI, через процесори Kemper — тож вони можуть бути беззвучними. Можна, звісно, підключити їх до кабінета, але для нас це не має особливого сенсу. На сцені ми все одно використовуємо кабінети — для додаткової сценічної атмосфери. А в студії так навіть зручніше — усі сидять в одному місці, але немає жодного перехоплення звуку з гітарного динаміка у барабанні мікрофони. Тож барабани виходять дуже чистими, попри всі мікрофони.
Той самий підхід ми застосували й на Innern, хоча барабани писали в окремій сесії, перед гітарами та басом. Усі барабани все одно записували повними дублями на кожну пісню, але я попередньо їх звів, і ми перейшли до нової сесії — ось тут, у моїй студії, яку видно за моєю спиною, — де ми сіли й записали гітари й бас одночасно поверх уже записаних барабанів. Це дає такий собі гібридний живий ефект. Інакше не вийшло б, бо в нас не було тієї великої кімнати, що на Noktvrn, щоб писати всі інструменти в одному просторі, — тож довелося їх розділити. Але вийшло теж дуже добре.
Перейдімо до текстів на новому альбомі. «Eos» на перший погляд — пісня про військовополоненого, і я читав, що її надихнув щоденник, який тобі передав батько, — і цей щоденник надихнув не тільки цю пісню. Не міг би ти розповісти цю історію?
Так, усе правильно. Це щоденник не мого батька, а радше анонімний щоденник із сімейного архіву. У мого батька була коробка зі старими фотографіями, книжками, нотатниками — і там був ось цей невеликий записник. Він сказав мені, що майже впевнений: це не з нашої родини, але цей зошит міг підібрати його батько, який був у полоні у Франції. Тож, можливо, його батько забрав записник в іншого солдата, чи знайшов десь у таборі або деінде.
У цьому невеликому записнику — короткі фрагменти, історії, вірші, описи перебування в полоні у Франції. Є невеликі позначки часу — там написано 1945, тобто кінець війни, і Le Mans, місто у Франції. А причина, чому батько мені показав цей зошит, — у тому, що вірші й описи в ньому нагадали йому мої власні тексти. Мої батьки активно підтримують мою музику й тексти — я дуже вдячний за цю підтримку, їм цікаво, про що я пишу, вони слухають музику. Він сказав: «Поглянь на цю книжку. Можливо, вона тебе зачепить». І вона справді зачепила.
Для нового альбому вона стала головним джерелом натхнення для текстів. Я взяв звідти кілька слів і фраз, передав їх своєю мовою, у власній інтерпретації — і саме звідти народилися три пісні на альбомі: «Xibalba», «Eos» і «Fragment». Решта текстів написана з нуля, але для цих трьох пісень я багато черпав із того записника.
Ти сказав, що він анонімний — чи намагався ти простежити його до власника, можливо, його родини?
Це дуже складно. Записник дуже старий. Більшості людей із того часу вже немає серед живих. Мій дід, звісно, теж уже помер — у дев'яностих. Тож відстежити це дуже важко. А за почерком — взагалі неможливо. Але можу сказати: дати й місця, записані в зошиті, дають уявлення, де перебував і ким був цей солдат, ким би він не був. Він напевне був німецьким солдатом, бо записи зроблено німецькою. Тож ми припускаємо, що це хтось із німецьких полонених у Франції.
Ти тримаєш його у студії? Часто перечитуєш?
Так, насправді можу тобі його показати. [дістає записник] Ось він. Не велика книжка. На обкладинці лише ось ця літера G, і ще одна G на звороті. Ось тут видно почерк. Кілька сторінок, більшість порожні. Час від часу я повертаюся до них — для натхнення.
Дуже круто. Дякую, що поділився. На «Eos» ти також використовуєш нову для гурту техніку співу — горловий спів. Як ти цьому навчився й чому вирішив задіяти саме на цій пісні?
Останні три-чотири роки на живих концертах — а точніше, на саундчеках — я завжди пробував співати по-різному, просто щоб відчути, як воно звучить у великому залі через велике PA. Бо в студії чи в навушниках воно сприймається зовсім інакше, ніж коли твій вокал іде через велике PA. І тоді я зрозумів — ну, я й сам не до кінця знаю, що саме я роблю, [сміється] бо ніде цієї техніки не вчив. Але я намагаюся, щоб горло резонувало на певній висоті, — і це дозволяє з мінімальними зусиллями тримати ось таку рівну ноту: [вокалізує]. Не знаю, чи чути зараз, але я можу так робити дуже довго, не вкладаючи багато енергії. І це дає дуже теплий, дуже приємний звук, попри те, що звучить хрипко.
Я робив це лише на саундчеках, а потім хлопці сказали: «А це насправді непогано звучить. Спробуй у якійсь пісні». І коли я писав «Eos», я подумав — спробуймо тут. [сміється] Просто хотів десь це використати — байдуже, де, — але мені здається, ця частина в «Eos» дуже добре пасувала для такої техніки.
Чудово. На трьох останніх альбомах у вас є серія «Finisterre» — три зовсім різні композиції. Перша — повноцінна блек-метал-пісня. Другу я спершу подумав, що вона фортепіанна, але насправді вона з акустичними гітарами — акустична версія. А третя — фортепіанна кода. Не міг би ти провести нас усією серією — її значенням і відмінностями між композиціями?
Коли я писав першу «Finisterre», жодного плану ще не було. Але в мене таке відчуття, що альбом Finisterre дуже важливий для багатьох людей — багато фанатів відкрили для себе гурт саме через нього. Тож сама назва «Finisterre» — важлива у нашій історії. Тому я й захотів зберегти цю традицію і використати назву ще раз — як другу частину, третю частину. Можливо, з'явиться й четверта чи більше в майбутньому — я цілком це уявляю.
Але музичний зміст у них дуже різний, як ти й сказав. Перша — блек-метал-пісня. Друга — це інтро до альбому Noktvrn. А третя — просто фортепіанна п'єса. Для мене було важливо триматися цієї традиції — щоб назва жила. Щоб, дивлячись на дискографію років за двадцять, можна було побачити спільну нитку, що проходить крізь усі альбоми. Думаю, це красива ідея.
Я читав, що фортепіанну версію було записано на дуже старому інструменті 1920-х років.
Так, справді. Я б залюбки перевіз його сюди, у нову студію, але він би не пережив ще одного переїзду — інструмент дуже старий. Це навіть чути на записі. Педаль рипить. Якщо прислухатися, ноти трохи розладнані. Але в нього був дуже особливий настрій, і я його дуже люблю. Я записав ту п'єсу ще у старій студії, в якій пропрацював п'ять років, і маю про неї теплі спогади. Тож ця пісня завжди мені про неї нагадуватиме. І от — її вже немає. [сміється]
Ті недосконалості, про які ти говориш, додають характеру. Зі всіма цими інструментами й автоматизацією в музиці зараз усе стає чимраз досконалішим — але мені здається, фанати вже починають чути в цьому штучність. Ваш запис має дуже живе звучання — не виникає того відчуття: «ці гітари звучать як копіпаст», особливо з барабанами. Барабани зазвичай найгірше — як кулемет, особливо в блек-металі.
Так. Метал-продакшни все більше йдуть у бік гладенького, клінічного звучання, що нам зовсім не до вподоби. На новому альбомі немає жодної ноти чи партії, які були б скопійовано-вставлено, — нічого подібного. Усе зіграно з нуля.
А фортепіано я записав як демо-версію з думкою, що коли матиму нагоду дістати справді добре фортепіано чи добрий VST-плагін, я цю п'єсу переграю. А потім зрозумів: тоді звук буде вже не таким, і характер буде вже не таким, який мені подобається в тому, що я щойно записав. Тож я просто це залишив. На альбомі звучить, по суті, демо-версія — і я її люблю, мені здається, вона ідеально підходить. Із цим самим підходом ми хочемо ставитися й до нової музики загалом: залишати недосконалості, залишати спонтанні моменти, які роблять музику особливою — особливішою, ніж якби ти намагався все переписати й зробити ідеально. Але в музиці немає досконалості. Це лише відображення того, що ти відчуваєш і на що ти здатен саме в цю мить, як на мене.
Ваші тексти переважно німецькою, але на новому альбомі фінальний трек — англійською. Що тебе спонукало змінити підхід чи звернутися до англійської?
Англійську ми вже пробували на Noktvrn — у піснях «Immortal» і «Haven». І це був експеримент, особливо для мене. До того я писав і співав лише німецькою, а тоді захотів спробувати англійську — просто щоб дізнатися, як це мені піде. Бо це інша мова, тож і співаєш інакше. Я просто хотів зрозуміти, як воно відчуватиметься, — і відчуття було справді добре.
З боку фанатів теж не лунало нічого на кшталт: «О, ви тепер продалися, комерціалізували гурт, бо співаєте англійською». Такого взагалі не було. Тож ми вирішили: окей, зробімо ще одну англомовну пісню на новому альбомі. Тексти насправді написав наш гітарист, Nico, який також співавтор усієї пісні. Це не я її писав — спочатку був Nico. Він дав базову структуру, мелодії, основні частини, а тоді надіслав мені, і я доопрацював її разом із ним. Ми обмінювалися ідеями, а потім він поклав на пісню тексти, які написав за кілька місяців до того й які були для нього дуже важливі. Усе ідеально склалося. Думаю, ця пісня стала чимось дуже особливим. Ми завжди закриваємо нею наші концерти, і люди справді її цінують, що нас дуже тішить, — бо випустити її було величезним експериментом.
Поговорімо про оформлення альбому. Я знаю, можливо, зараз із усіма стримінговими сервісами це інакше, але раніше, коли купуєш музику, обкладинка була першим знайомством з альбомом. Коли я побачив обкладинку вашого альбому, моя перша асоціація — піщаний черв із науково-фантастичного фільму «Дюна». Але що це насправді означає? І міг би ти розказати про вашу співпрацю з Max Löffler — художником, з яким ви працюєте і на попередніх альбомах?
Як ти й сказав — уяви: ти заходиш у музичну крамницю, перед тобою стоси платівок, ти гортаєш їх і можеш обрати лише одну. Яку обереш? Думаю, ту, чия обкладинка найбільше виділяється. Ми завжди намагаємося зробити саме таку обкладинку. Якщо у тебе на екрані телефона сотні обкладинок, як це зараз буває, — то, можливо, саме ця кине тобі в очі. Це і була наша головна мета.
І так, ти маєш рацію — ми працюємо з Max Löffler з альбому Stellar, тобто з 2015 року. Він також робить нам багато дизайнів футболок. Він дуже близький друг, до того ж живе неподалік, і з ним дуже легко спілкуватись та обмінюватися ідеями. Дуже невимушено. Тож із ним усе чудово складалося, і саме тому ми вирішили знову з ним працювати над новим альбомом.
У нас зазвичай немає чіткої концепції. Хіба що колір чи щось подібне — цього разу, очевидно, був червоний, — і з цим ми до нього й приходимо: «Хочемо ось такий колір і ось таке загальне відчуття для обкладинки». Далі він приносить різні ескізи, ми зазвичай обираємо той, що нам найбільше відгукується. Він його розвиває — це дуже органічний процес. Жодного майстер-плану за цим, як правило, не стоїть.
Чесно, я й сам не знаю, як він прийшов саме до цього варіанта [сміється] — до того, що ти бачиш, до цього «піщаного черва». Але, здається, він якось зронив одну фразу ще на самому початку — що завжди хотів намалювати булаву, в якої шипи не назовні, а всередину. І я такий: «А як це могло б виглядати? Розкажи більше». А вже наступного тижня він приніс саме це — і я подумав: «Окей, виглядає справді гарно». Воно одразу зачепило мене, і я зрозумів — так, ми на правильному шляху. І це, власне, вся історія.
Ми робимо це інтерв'ю на початку травня, а наприкінці цього місяця ви їдете на Maryland Deathfest — вперше виступатимете у Сполучених Штатах. Шлях був довгий, у вас є історія з невиданими візами в минулому. Не міг би ти про це розповісти?
Так, це був 2015 рік. У нас було заплановане американське турне — днів чотирнадцять, лише східна частина: до Чикаго, далі на південь і назад на Східне узбережжя. Тобто не велике турне. І я думаю — досі не маю стовідсоткової впевненості, — але здається, що візова агенція виявилася просто шахрайською. Вони нас наїбали, і ми втратили багато грошей. Усе, що треба платити за візи, ти платиш наперед — далі вони начебто роблять роботу, і потім, якщо пощастить, отримаєш візи. У 2015-му нам не пощастило. Нам навіть не відмовили у візах — у якийсь момент від них просто перестали приходити будь-які відповіді. А до вильотів лишалося два тижні. Квитки вже були куплені, ми робили все, що від нас залежало, але — жодних шансів. Не можна просто подзвонити комусь у Штатах і сказати: «А де там наші візи?» — це так не працює.
З того часу ми ставимося до цієї теми дуже обережно. Якщо вже братися знову — то на сто відсотків надійно, щоб усе спрацювало. І перший промоутер, який вийшов на зв'язок і був готовий оплатити візи, квитки і все інше — тобто щоб ризик був на боці промоутера, а не на нашому, — це був Maryland Deathfest. Ми їм дуже вдячні, що вони взяли на себе цей ризик, ці зусилля та витрати, щоб привезти нас знову. Тому що сам процес отримання віз — це величезний процес. Дуже довгий, у певний момент майже як азартна гра. У підсумку це вимагало багатьох зусиль. Але зараз візи у нас уже в паспортах, а квитки куплені — тож, гадаю, тепер уже нічого не може піти не так. Думаю, це буде віха, безумовно. Те, на що ми чекаємо вже давно, і люди хочуть бачити нас там. Тож так, ми дуже на це чекаємо.
Чи є щось у планах поза цим одним концертом у США — повноцінне турне чи міні-тур?
Звісно, ми б залюбки зробили повноцінне турне. Але це знову означало б, що більшість витрат на візи й переліт довелося б покривати нам самим, а вдруге так ризикувати ми не хочемо. Проте після того, як ми один раз туди потрапимо й відіграємо успішний концерт, організувати турне й отримати візи вдруге, гадаю, буде вже простіше. Колись — можливо, наступного року — сподіваємося зробити повноцінний американський тур. Але час покаже. Наразі я нічого конкретного сказати не можу.
Сподіваюся, все складеться, і ми побачимо вас у повноцінному турі США, у різних містах. Під час європейського туру ви грали у церкві — у Бохумі. Блек-метал зазвичай асоціюється з тематикою сатанізму, але у текстах DER WEG EINER FREIHEIT релігії немає. Як це було для тебе особисто — виступати в церкві, у сакральному місці?
Передусім — це було приголомшливо. Коли ми зайшли, зі сцени дивишся на величезний орган у самому залі; угорі балкон, а внизу сидять люди. А сцена — це власне вівтар. Барабани стояли просто перед вівтарем; за ними височів великий хрест. Торкатися його, чи тим паче зрушувати, було заборонено — ну і, ясна річ, ніхто б цього й не робив. І ми це поважаємо. Якщо нас запрошують у місце, яке достатньо відкрите, щоб впустити блек-метал-гурт грати, — ми останні, хто скаже: «Приберіть це чи те», — бо воно належить цьому місцю. Ми з великою повагою та вдячністю ставимося до такої можливості — грати в такому неймовірному просторі.
Акустика теж стала викликом для нашого звукорежисера. Це величезна реверберація — секунд десять чи близько того, — тож PA довелося настроювати дуже специфічно, особливо в басових частотах, щоб усе спрацювало. Бо у нас стільки бласт-бітів і дабл-басів — це може страшенно нашаровуватися й перерости в суцільну стіну басу. Контролювати це дуже складно, але наш звукорежисер Cedric з цим завданням, на мою думку, впорався чудово. Думаю, це був один із найяскравіших моментів у кар'єрі гурту. Раніше ми такого не робили — і сподіваюся, ще колись повторимо, десь в іншому місці, в іншій церкві. Нам це справді сподобалося.
Назва гурту — «Шлях свободи». За всі ці роки, що для тебе особисто є шляхом до свободи?
Думаю, гурт показав мені: якщо у тебе є певна ціль, певне відчуття того, хто ти і ким хочеш бути, — не ховайся. Просто будь собою. Не дозволяй усім іншим казати тобі, як поводитися, яким бути, що відчувати. Це мені й показав гурт, музика, яку я пишу.
Хоч це і моя власна музика, у музиці й мистецтві завжди є щось, що дає мову для речей, яких ти не знаєш. Навіть слухаючи інші гурти, іншу музику, я отримую певну інформацію, певну мову для речей — для відповідей на питання, які я не можу просто запитати у когось і отримати готову відповідь. У цьому й магія музики й мистецтва загалом, як на мене: вони дають мову тому, що неможливо висловити.
Це і є та магія, яку гурт мені показав, — що так важливо вірити в себе, довіряти собі. Якщо ти хочеш іти своїм шляхом — а для мене це і є той шлях, що дає особисту свободу, — не здавайся. Дай собі час, працюй над цим, і зрештою, якщо ти у це віриш, воно станеться.
Я нескінченно вдячний, що можу називати цей гурт найбільшою частиною свого життя — і ще й заробляти ним на життя, що у мистецтві й музиці зараз велика рідкість. Тож усім, хто підтримує гурт, — велике спасибі, що це стало можливим. Але передусім гурт показав мені, наскільки важливою може бути музика й мистецтво у житті людини.
Дякую. І дякую всім, хто підтримує гурт і метал. Дуже круто чути, що ти маєш змогу жити з музики, бо тоді в тебе лишається весь час для творчості, для самого процесу, — а не так, що ти втомлений після роботи й ще намагаєшся видавити з себе музику.
Якщо чесно, не всі в гурті живуть із гурту — і ми, по суті, цього й не хочемо, бо це створило б величезний тиск: постійно гастролювати, чи працювати настільки інтенсивно, наскільки можливо, щоб усе тримати на собі заради всіх. Тож усі, крім мене, мають повноцінну роботу або фрилансять. Я й сам тут роблю студійну роботу — мікс і мастеринг для інших гуртів. Але з моменту виходу альбому минулого вересня я фактично працюю на гурт повний день — і це процес, який мене сповнює. Звісно, це й купа листів і офісних [сміється] справ, але це також дає мені час, як ти й сказав, бути творчим тоді, коли я хочу, коли можу. Якщо мені кортить узяти гітару й записати щось — я можу це зробити одразу, а не чекати, поки закінчиться якась дурна робота абощо. За це я дуже вдячний.
Дуже дякую за час сьогодні, Нікіта, — і тримаємо кулаки, щоб усе пройшло гладко, щоб ви приїхали й виступили наприкінці місяця на Maryland Deathfest.
Дякую і тобі. Я дуже чекаю на це.
DER WEG EINER FREIHEIT в інтернеті: derwegeinerfreiheit.de
Дякуємо Will Yarbrough із Season of Mist за організацію цього інтерв'ю.