Scorpio: Сьогодні у нас в гостях київський гурт IGNEA і його вокалістка Хель Богданова. Як краще: Хель чи Ольга?
Хель: Насправді можна і так, і так. За паспортом мене звати Ольга, а Хель — це псевдонім: Ольга, Хельга, Хель — це просто скорочення. Якось воно прижилося, і в метал-індустрії мене знають саме так.
І в тебе особисто, і в гурту останнім часом дуже багато подій. Нещодавно був твій день народження, того ж дня у Києві відбулося передпрослуховування альбому, а трохи більше тижня тому вийшов і сам альбом. Я дочекався, поки отримаю платівку, і тільки потім зв'язався з тобою. Як відсвяткувала день народження?
Чудово! У мене день народження в такий час, що його часто складно святкувати: по-перше, всі готуються до Хелловіну. Раніше це були шкільні й студентські канікули, а зараз це дуже часто або тур, або підготовка до туру. І вперше за довгий час усе просто збіглося: альбом виходив 23-го, день народження в мене 22-го, і на нього припало передпрослуховування. Мені здається, це один із найкращих днів народження за дуже довгий час. А враховуючи, що гурт для мене — справа життя, все збіглося дуже класно. І я рада, що попри те, що зараз у Києві дуже складно з івентами, нам вдалося це провести. У нас ще мав бути концерт у Києві 11 жовтня, але через нові безпекові правила і через те, що атаки посилилися, його довелося перенести на весну. Але хоча б передпрослуховування ми провели — частково в укритті, бо під час нього була червона тривога. І все одно це було класно.
А скільки людей прийшло? Як люди сприйняли новий альбом?
Треба розуміти, що такі івенти зазвичай більше для друзів і медіа. Звісно, ми зробили реєстрацію, тож зареєструватися й прийти міг будь-хто. Складно сказати, скільки було людей, бо все тривало години три: була частина з модерацією від «Суспільного», мені ставили питання, потім ми підписували платівки і так далі. І я знаю, що багато людей заходили, скажімо, на пів години, а далі їм треба було їхати додому, бо ми потрапили в період, коли були проблеми з добиранням між лівим і правим берегом Києва — і вони досі є. Плюс четвер, плюс обстріли. Чесно, не найкращий час, щоб узагалі щось проводити. Тому я дуже рада, що багато людей долучилися хоча б на частину презентації.
І мені здається, це загалом цікавий формат. Ми, мабуть, були одним із найперших гуртів, які взагалі робили передпрослуховування: вперше ми зробили його з першим альбомом у 2017 році в Києві, ще в першому приміщенні бару «Хвильовий». Коли ми запрошували людей, вони не розуміли, що це таке і навіщо. А зараз це вже поширений формат, і це класно. Якби не поточні умови, якби не війна, у мене досі є мрія провести таке передпрослуховування десь у Європі, бо більша частина нашої аудиторії все-таки там. Упевнена, що десь у Німеччині це було б дуже класно — у нас точно є фани, які приїхали б з інших країн.
Я нещодавно говорив з Ігорем Сидоренком зі STONED JESUS — він почув ваш альбом раніше, коли ти була в Берліні на зйомках кліпу. Ігор казав, що STONED JESUS та IGNEA — з тих гуртів, які значно популярніші за кордоном, ніж в Україні, і багато українських металістів лише згодом дізнаються, що ви з України. Чи це змінюється? Чи зростає ваша популярність в Україні?
Змінюється повільно, але змінюється. І з новим альбомом це дуже цікаво. Наш попередній альбом був присвячений українці — Софії Яблонській. Чому ми взагалі вирішили його зробити? Бо я про неї дізналася і дуже здивувалася, що не знала про неї раніше — і ніхто навколо мене не знав. Дістати книжки Яблонської було дуже складно. А тепер, через кілька років після виходу альбому, у неї якийсь пік популярності: виходять нові книжки, відбуваються виставки, всі про неї знають. І це класно. Але багато хто не знає, що ми присвятили їй цілий альбом — і що на ньому було дві повні пісні українською. Тому в мене завжди багато питань до людей, які думають, що ми закордонний гурт, хоча в нас є пісні українською. А ще є українці, яким не подобається, що ми співаємо англійською, і коли ми кажемо: «Взагалі-то в нас є й українською», — вони теж дуже дивуються.
Але найбільше мене здивувало, що з нового альбому — а там усі пісні англійською, лише кілька маленьких шматочків українською — саме пісня і кліп «Darkness» зацікавили українців та українські медіа найбільше за весь час. Бо в цьому кліпі показаний Київ. Мені здається, Київ там — головний герой. Це не я ходжу Києвом, а сам Київ. Я була дуже здивована, наскільки медіа підхопили цей кліп. Люди писали, як він їм відгукується, хоча пісня англійською і нічого нового з нашого боку не було. Але було дуже приємно.
Звісно, все змінюється, але ми, наприклад, анонсували концерт, почалися класні продажі квитків — і довелося перенести. З цим зараз стикаються всі українські гурти. Он учора наші друзі АНТАЙТЛД мали їхати виступати в Дніпро, що вже саме по собі дуже ризиковано. За десять хвилин до відправлення їм скасували потяг — і до Дніпра просто неможливо було доїхати, не те що виступити. А у 2023 році ми, наприклад, грали і в Харкові, і в Дніпрі. Зараз усе складніше. Хоча цього року, наприклад, у фестивалю Faine Misto був просто легендарний рік. Ми його дуже любимо і сподіваємося виступити там наступного року.
Якщо коротко, я завжди кажу, що метал в Україні досі андерграунд. Я розумію, що Артем Пивоваров намагається трохи змінити цю історію, але поки що це так. Аудиторія росте, але на це потрібні роки. І я завжди кажу, що метал не в усіх країнах суперпопулярний, навіть у Європі — це залежить від країни. У Німеччині — так, у Франції — так. А якщо взяти, наприклад, Іспанію, там не так багато металхедів і не так багато відомих іспанських метал-гуртів — складно навіть назвати, хто там такий прям відомий. Тому є як є. Можливо, це зміниться.
Для мене особисто Monumental — ваш найсильніший альбом і за піснями, і за продакшном. Він концептуальний, як і Dreams of Lands Unseen, присвячений Софії Яблонській. Читаючи тексти, я бачив бруталізм, Баугауз і думав, що він суто про архітектуру, але в описі релізу сказано, що він про ностальгію. Яка концепція альбому для вас?
Складно сказати. Коли ми починали писати цей альбом, усе стартувало з демо пісні, яка згодом стала «What Buildings Dream Of» — «Про що мріють будівлі». І я почала думати, про що може бути альбом у цілому. Спочатку ми хотіли назвати його Простір — англійською Space. Це може бути персональний простір, лімінальний простір, географічний простір. Але з самого початку для мене це чомусь звучало більш урбаністично й архітектурно. А ще я почала читати певні книжки. Основна, яка дуже надихнула цей альбом, — Ghosts of My Life Марка Фішера. Він багато пише про поняття hauntology і про ностальгію, і все це дуже перегукується і з культурою, і з архітектурою. Мені було дуже складно все це поєднати, але по факту цей альбом — про ностальгію в цілому, як явище і почуття.
Річ у тім, що в кожної людини ностальгію викликають різні речі. Це можуть бути предмети, навіть меблі: якщо ми заходимо в якусь стару квартиру, одне крісло, яке, наприклад, могло стояти в нашої бабусі, може викликати ностальгію. Це не обов'язково суперсвітле відчуття, бо ностальгія дуальна. Грубо кажучи, на пострадянському просторі багато речей викликають у нас ностальгію, але, можливо, неприємну. Це теж її частина, і в альбомі ми хотіли це показати.
У нашому альбомі ми дивимося на модерністську архітектуру, бо це дуже унікальні будівлі самі по собі — брутальні, великі, монументальні. Коли їх будували, вони виглядали дуже футуристично. Вони й зараз виглядають футуристично, але через те, що багато з них у стані занепаду, з'являється відчуття майбутнього, яке ніколи не настало. Тобто цей альбом — про ностальгію в певному просторі, з певними об'єктами.
Мені цікаво спостерігати, як люди реагують на альбом, журналісти в тому числі. Я бачу, що кожен зчитав щось своє, і так і має бути, бо ностальгію в кожного викликають різні речі. Одні журналісти кажуть: «О, цей альбом такий повільний, slow pace, усе так розмірено, так темно». Інші кажуть: «Він такий енергійний, майже як power metal». Він дуальний, як і ностальгія. Ми хотіли показати оці гойдалки, які вона викликає. На треку «Darkness» це дуже чутно: людина сповзає в ностальгію, щось згадує, настає піднесений стан — з хором, із бласт-бітами. Потім її гойдає назад, і зрештою вона усвідомлює, що це лише спогади і повернутися в той піднесений стан неможливо.
А архітектуру ми теж пропускаємо крізь призму власної ностальгії. Зараз, особливо з війною, коли бачиш, як швидко можуть руйнуватися будівлі — і пам'ять, яку вони несуть, — мені здається, саме так це й відгукнулося в альбомі. Як киянка, я зараз, коли ходжу містом, намагаюся якомога сильніше закарбувати в пам'яті, який Київ на вигляд, бо не знаю, що буде завтра. У мене справді виріс сентимент до різної архітектури Києва, зокрема модерністської. Мені здається, я ніколи її не помічала, бо вона завжди була навколо. Ми всі звикли: корпуси КПІ, готель «Салют», «Український дім» — вони просто є. Але якщо придивитися, це суперунікальні будівлі зі своїм характером і пам'яттю. Ось так це все поєдналося в моїй голові, і вийшов такий альбом. І люди, здається, зчитують, чому так, — але на якомусь підсвідомому рівні.
Наприклад, у нас є трек «Prefab» — про панельки. Я думала, що його зрозуміють лише на пострадянському просторі. Але ні: навіть у людей зі Швеції є такі однотипні будинки. Я читала книжку про Ле Корбюзьє — архітектора, який узагалі започаткував усі ці багатоквартирні будинки; у Франції такі будинки теж є. Словом, це дуже цікаво, і люди справді це зрозуміли.
Для мене «Prefab» дуже перегукується зі Штатами, де я живу вже досить довго. Школі біля моєї попередньої квартири треба було розширитися, і їй просто привезли чотири готові будівлі, як бараки: ввімкнути в розетку, під'єднати труби — і можна користуватися.
Бачиш, як цікаво. Тому це справді відгукується різним людям на дуже різних рівнях. Особливо часто писали з країн Балтії, зі Східної Німеччини — там люди абсолютно все це розуміють.
Готель «Салют», який ти згадала, для тебе дуже особистий — у тебе навіть є тату з ним.
Уже є, так. Мені здається, це дуже цікава будівля і по факту один із символів Києва. Коли я проходжу повз нього, я не можу просто пройти — обов'язково зупиняюся, дивлюся на нього і згадую всі ці історії. Річ у тім, що в Україні багато модерністської архітектури, і будувалася вона за Радянського Союзу. І цікаво, що дуже багато архітекторів втілювали своє амбітне бачення і «зашивали» в ці будівлі дуже антирадянські речі. Це просто в голові не вкладається, бо багато хто вважає це радянською пропагандою, а насправді дуже часто все якраз навпаки. Архітектори робили такі цікаві речі, аби їхні проєкти взагалі пропустили. І навіть у мозаїках монументального мистецтва, зроблених за Радянського Союзу, дуже часто можна побачити проукраїнські речі. Мені здається, це дуже цікаво.
У мене, до речі, є книжка, яку подарував знайомий, — Радянські зупинки. Бруталістських зупинок багато в Абхазії, а українські — це здебільшого мозаїки з теплими українськими мотивами.
Так. І мені цікаво, що бруталізм і модернізм, попри те, що це зазвичай дуже великі будівлі з гігантськими залами і здаються холодними, дуже часто мають величезні вікна, які пропускають багато світла, — і всередині них справді світло. А ще їхнім атрибутом часто є мозаїки, які на тлі сірого бетону здаються ще яскравішими. Зараз я ходжу містом і прям надихаюся цими будівлями. До речі, ми маємо поїхати в європейський тур — сподіваюся, бо досі чекаємо на документи. І цього разу я хочу влаштувати собі квест: у кожному місті шукати або бруталістські будівлі, або модерністські, або префаб. Подивимося, що з цього вийде.
Ще одна київська будівля: коли я студентом приїжджав із Чернівців на вихідні до Києва, мій знайомий працював біля метро «Либідська», у будівлі з «Тарілкою». Для мене вона в топ-3 будівель Києва. Як ти до неї ставишся?
З нею теж дуже багато пов'язано. На нашому другому альбомі The Realms of Fire and Death є пісня «Jinnslammer», і кліп на неї ми знімали саме в «Тарілці», всередині. Ця будівля і тоді мені подобалася, але, здається, ми не до кінця усвідомлювали, наскільки це унікальна і важлива історична будівля. Уже тоді всередині вона була в дуже поганому стані, м'яко кажучи. А зараз просто боляче, що її віддали під частину торговельного центру. Там уже почали міняти вікна, і, звісно, вони не намагаються зберегти історичну відповідність — чи хоча б модернізувати, зберігши історичний характер будівлі. До речі, ми щойно надрукували мерч під новий альбом, і на лонгсліві є ця «Тарілка» з Либідської. Загалом у мерч ми намагалися по максимуму вмістити архітектурні елементи: і модерністські, і панельки, і частини з кліпу — але «Тарілка» теж є.
Частина будь-якого альбому — візуальна, і в цьому випадку це будівля на обкладинці. Ви надихалися якоюсь конкретною реальною будівлею?
Так, і про неї я теж дізналася, поки ми працювали над альбомом: у мене є кілька книжок про модерністські будівлі України. Це Музей пропаганди в Шепетівці на Хмельниччині. Звісно, були ідеї поставити на обкладинку бібліотеку Вернадського чи той самий «Салют», але це не настільки унікально — про ці будівлі ми й так розповідаємо в соцмережах і показуємо їх у кліпах. А ця будівля якась дуже дивна. Не можу сказати, що вона мені подобається: вона не викликає в мене захвату, як «Тарілка». Вона доволі моторошна. І насправді ця химерність і моторошність — теж частина ностальгії. Тож хотілося поставити на обкладинку саме її.
Вона справді унікальна: має таку форму, повністю викладена мозаїкою зі смальти, і над нею працювали 80 різних художників з усього СРСР. Будували її на замовлення партії, але багато художників утілили в ній щось своє. Тоді вона не називалася Музеєм пропаганди, а тепер буквально показує, як усе це влаштовувалося в Радянському Союзі. Ми їздили в Шепетівку фотографувати цю будівлю, і з того фото потім зробили обкладинку. Ми надали будівлі такий, як кажуть англійською, dystopian вигляд — ніби вона трохи руйнується. Але коли ми туди приїхали, виявилося, що так і є: мозаїка потроху осипається, і, наскільки я розумію, фінансування на реставрацію немає.
Дуже цікаво, що кілька днів тому ми побачили: офіційний сайт Шепетівки опублікував новину, що ця будівля потрапила на обкладинку світової рок-музики. Нам, звісно, було дуже приємно. До речі, ми туди приїжджали офіційно, брали дозвіл, оплачували години зйомки — тобто намагалися й самі долучитися до збереження цієї архітектури.
А посередині обкладинки можна побачити металевий елемент, який донедавна був на фасаді кінотеатру «Космос» у Житомирі. Щойно ми вирішили його використати, буквально за кілька днів його демонтували — у мене є відео, як це відбувалося. Наскільки я розумію, будівлю приватизували, там новий власник. Активісти намагалися боротися і за збереження мозаїчного панно, а елемент зняли, щоб якось його зберегти. З цими реноваціями й модернізаціями зазвичай усе дуже складно.
Тому частина альбому присвячена тому, як ми ставимося до пам'яті загалом, бо ностальгія будується на пам'яті — персональній чи колективній. Пам'ять часто робить із нами цікаві речі: ми пам'ятаємо тільки хороше і забуваємо погане. Тому іноді люди ностальгують за часами, які насправді були доволі темними, — але зараз нам здається, що тоді все було класно, а тепер усе погано. Про ставлення до архітектури і пам'яті в нас є пісня «Presence of the Past» — «Присутність минулого». Вона і про те, наскільки змінюються міста. Для Києва це дуже актуально, бо Київ — таке місто-монстр. У нас дуже часто зносять будівлі, щоб звести хмарочоси, нові ЖК чи ТЦ. І ця пісня про те, що варто плекати минуле, поки воно в нас є, бо завтра може прилетіти ракета, і його не стане. Мені здається, треба докладати зусиль, щоб відбудовувати будівлі чи проводити їхню реновацію, а не просто зносити, підпалювати і так далі. І це стосується не лише України: я знаю, що в США теж багато модерністських будівель — університети, басейни, школи, бібліотеки. І часто, якщо немає фінансування на реновацію, їх просто зносять. Словом, це глобальна тема.
Давай перейдемо до музики на новому альбомі — у нас інтерв'ю про музику, а ми пів години говоримо не про неї.
Давай!
Одне з перших, що впало у вуха: орієнтальних елементів майже не залишилося. Перший альбом дуже східний, на попередньому, про подорожі Яблонської, були мотиви від Близького Сходу до Китаю. А на новому вони є лише в «Between No Longer and Not Yet». Це було свідоме рішення?
Насправді наш основний композитор — клавішник Євгеній, і він великий фанат східних мотивів. Він вважає, що в металі вони звучать унікальніше, ніж звичайні Am–Dm, скажімо так. Раніше переважну більшість пісень писав він, а до цього альбому я долучилася більше. І частково це був свідомий вибір, бо це справді дуже урбаністичний альбом, який просто не має стосунку до таких мелодій. На попередньому альбомі Софія Яблонська подорожувала цими краями — пустелею Сахара, Китаєм, Австралією, — і ми буквально хотіли створити саундтрек до її подорожей, тож там це було дуже доречно. Тут цього майже немає. Є лише один трек, присвячений тому, що ми відчуваємо, коли слухаємо улюблену вінілову платівку. Коли теперішнє здається дуже темним, а минулого ми не дуже бачимо, хочеться втекти в якийсь свій ескапізм. Тож ми ставимо улюблену платівку і просто відпливаємо в ностальгійні часи. Там справді є східні мотиви, хоч і не навмисно, — але я для себе інтерпретую це так, ніби це могла бути платівка одного з наших попередніх альбомів. І багато наших фанів зчитали це так само.
Один із треків на новому альбомі називається так само, як попередній альбом.
Так вийшло. Я писала текст до цієї пісні, і якщо попередній альбом був більше про географічні подорожі планетою Земля, то тут — про освоєння космосу і незвідані землі десь у галактиці. Тож я вирішила вставити рядок «velvet sky belongs to those who dream of lands unseen». А Євгеній запропонував так і назвати пісню — «Dreams of Lands Unseen». І чомусь це викликало у фанбази величезний фурор. Це дуже проговий такий хіт. До речі, Ігорю зі STONED JESUS цей момент теж дуже сподобався. Мені здається, це такий місточок між попереднім альбомом і новим. Тим паче, що це був перший сингл.
Серед інших прогових елементів на альбомі для мене — клавішні. Вони стали трохи іншими, проговішими. Більше таке «тррр».
Так, по факту це арпеджіатор, і на альбомі дуже багато аналогових синтезаторів, бо тема альбому — ностальгія. Ми хотіли передати вайб минулого не лише через тексти й візуал, а й через звук. Звуки, які ми використовували, — саме клавішні — можна було почути в старих sci-fi фільмах, у якихось рекламах, наприклад, із 1960-х, які вставляють як врізку. Тож це було цілком свідомо. Так само, як звук терменвокса, наприклад, у пісні «Dreams of Lands Unseen» — це справді те, що асоціюється з прибульцями в старих фільмах. Тому ми вирішили його використати. А взагалі, оскільки клавішник у нас основний композитор, клавішних у нас завжди дуже багато. Просто вони мають різні звуки і різну форму.
При всьому смутку на альбомі є й позитив. Приспів «Darkness» дуже світлий, а «I Am in Hell», попри назву, спокійна і без дисторшну.
Це моя пісня, я написала її ще у 2020 році, під час ковіду, першого локдауну. Тоді була написана перша частина, і я навіть не розуміла, про що вона. А з цим альбомом з'явилося відчуття, що вона дуже сюди пасує. Хоча я ніколи не думала, що вона взагалі стане частиною IGNEA, бо це ж не метал-пісня. Тут вона звучить більше як інтерлюдія, як якась стара реклама. І хоча звучить вона дуже спокійно і позитивно, майже як колискова, слова там насправді дуже моторошні й апокаліптичні, скажімо так. Мені буквально згадуються фільми, де відбувається якийсь апокаліпсис, а на фоні звучить щось дуже легке, і воно просто контрастує з картинкою. Тут воно контрастує зі словами.
І це теж часто стосується відчуття лімінального простору. Наприклад, якщо зайти в торговельний центр після закриття — це доволі моторошно. Або в США є багато закинутих торговельних центрів, і там є це відчуття: тут щойно були люди, і вся ця енергія ще тут, але їх немає, і щось не так. Ось це відчуття моторошності і ностальгії. Іноді здається, що людина, коли ностальгує, не перебуває ні в минулому, ні в теперішньому — вона десь посередині, у цьому лімінальному просторі. Можливо, частково через це в мене й виникла така зрозуміла для мене прив'язка до архітектури й архітектурного простору, бо там це теж можна відчути.
Пісні дуже різні, але альбом дуже цілісний. Прогресивні гурти часто хочуть усе впихнути в альбом. Мабуть, у вас теж був матеріал, який не ввійшов. Як ви уникаєте самоповторів?
Якщо читати рецензії, то думки про цей альбом абсолютно полярні. Одні журналісти кажуть, що ми намішали забагато всього і він абсолютно нецілісний. Інші — що цілісний. Тож мені здається, це доволі суб'єктивне сприйняття. Для нас він цілісний. Більше того, в останній пісні, аутро «Nadir», є мелодії, які співає хор у першому треку. Тобто є прив'язка — знову ж таки, якісь арпеджіатори і так далі. Слова іноді повторюються так, що в певний момент альбому людина може відчути відлуння якогось попереднього треку.
У нас справді багато чого не ввійшло, але тому, що воно просто не вписувалося в цей альбом. Якщо він концептуальний, то концептуальний. Зараз у Євгенія точно є папка з відкладеними піснями, в яких якраз багато фолкових мотивів, але сюди вони ніяк не пасували. Думаю, всі вони дочекаються свого часу, коли будуть доречними, бо, принаймні як на мене, наша музика — це часто саундтрек до історій, які ми розповідаємо.
На Monumental є колаборації з двома іншими виконавцями — з гуртів HIRAES і COMBICHRIST. Як виникли ці контакти?
Ми зазвичай робимо колаборації не заради самих колаборацій, а щоб це пасувало пісні. Коли ми закінчили демо пісні «Prefab» — а це дуже індустріальна пісня, — мені, чесно кажучи, вже ввижався голос Енді з COMBICHRIST. Він — ікона industrial metal. Так склалося, що перед ковідом, у 2019 році, вони виступали в Києві, у клубі Bingo, якого вже немає. Виявилося, що в нас був один букінг-агент, нам пощастило познайомитися, ми разом повечеряли в Києві — і так у нас з'явилися контакти гурту. І коли з'явилася ця пісня, я вирішила: «Коли, як не зараз?» Написала Енді на Facebook, пояснила — і я дуже рада, що ця колаборація відбулася, бо, наскільки я розумію, він не так часто виступає гостьовим вокалістом. Мені здається, це просто ідеальний трек, щоб його запросити.
А з Бріттою ми знайомі через наш лейбл Napalm Records. Ми на одному лейблі, кілька разів виступали за кордоном на одних фестивалях, і для мене вона просто унікальна жінка, бо в неї неймовірний екстрим-вокал. Вона також його викладає, має величезний діапазон і різноманіття екстрим-вокальних технік. А ця пісня — про технічну естетику і, грубо кажучи, про виробництво серійних об'єктів, які потім можуть викликати в людей ностальгію, про школу Баугауз. Це дуже технічний трек, і хотілося ще більше підсилити цю технічність. Брітта погодилася, і я дуже рада. І цікаво, що трек присвячений Баугаузу — школі, яка була в Німеччині. Брітта з Німеччини, і коли ми знімали з нею частину кліпу і просто спілкувалися, я ще більше розповідала їй про цей трек. Виявилося, що вона за освітою архітекторка. Тож, я вважаю, все зійшлося на якомусь підсвідомому рівні.
Один із моїх найулюбленіших художників — Пауль Клее, який разом із Кандинським належав до Баугаузу.
Так. Минулого року в мене була можливість поїхати в музей Баугаузу в Дессау і побути в будівлі цієї школи. Це, звісно, дуже унікальний досвід. І з Україною це теж пов'язано — насамперед через Кандинського.
На підтримку альбому у вас вийшло вже чотири кліпи — якщо не помиляюся, рекорд для IGNEA. І продакшн, і костюми дуже продумані, видно, що туди пішло багато ресурсів.
Це правда. Це було дуже амбітно з нашого боку. На попередній альбом ми знімали три кліпи, і зазвичай гурти випускають три сингли і три кліпи. Цей альбом цілісний, але для мене він дуже різноманітний, і дуже хотілося, щоб люди почули якомога більше пісень до його виходу. Хоча зараз мені здається, що ми замало уваги приділили пісням, які не вийшли синглами, — тепер намагаюся більше просувати їх у соцмережах.
І всі ці кліпи забрали дуже багато ресурсу — а треба ще розуміти, в яких умовах ми все це знімаємо. Перший кліп, «Dreams of Lands Unseen», ще потрапив на блекаути минулого року. Було складно і знімати, і монтувати: коли світло є лише кілька годин на день, знімальна команда не може нормально монтувати, бо працює на потужних комп'ютерах. Звісно, знімали з генераторами. Кліп «Darkness» знімали після дуже масованого обстрілу Києва. Він тривав усю ніч, а виїжджати на майданчик ми мали о 6:30 ранку. О 6:20 дали відбій, і ми їхали через Київ, який горів у різних місцях. Доїхали до знімального майданчика — нова тривога. Приліт був буквально поруч із будівлею, де ми знімали. Іншу частину «Darkness» знімали іншого дня на станціях метро, де ми отримали дозвіл на зйомку: одна була на лівому березі, інша — станція «Дніпро», наземна. І ми ледь втиснулися в цей проміжок, бо під час тривоги ці станції не працюють. Останній кліп ми теж ледь-ледь встигли до дедлайну.
Зараз, чесно кажучи, вже почалися нові блекаути, і вони ще гірші, ніж у попередні роки. І я можу хоча б видихнути, що нам не треба записувати альбом у таких умовах і знімати нові кліпи. Бо саме так ми записували цей альбом. Це була найхолодніша за століття зима в багатьох країнах. Світла не було. Щоразу, щоб записати бодай невелику частину альбому, нам треба було три години прогрівати приміщення студії — просто щоб увімкнути мікрофони і щоб вони не гавкнулися. Нікому не раджу. Це вже другий альбом, який ми записуємо під час повномасштабної війни. Мені здавалося, що попередній альбом був викликом. Ні — з цим усе було набагато гірше.
Ви досить активно ведете соцмережі: під час зйомок «Darkness» викладали фото з майданчика, ти й відео записуєш. Яка реакція шанувальників? Більшість співчуває чи є ті, хто втомився від війни, навіть не перебуваючи в Україні?
Більшість бекстейджу ми насправді викладаємо на наш Patreon, бо це наш основний заробіток. І всі кліпи, які ви бачите, і альбом дуже часто фінансують насамперед наші патрони — фани з усього світу. Туди ми постимо дуже багато. Здебільшого люди дуже нас підтримують. Навіть зараз я роблю це інтерв'ю, використовуючи під час відключень зарядну станцію Bluetti, яку наші шанувальники подарували нам у 2022 році. Вона досі працює.
Звісно, люди втомилися. Найбільше втомилися медіа, бо для них це вже не новина. І коли ми їдемо за кордон, я бачу, як мало там висвітлюють те, що відбувається в Україні. Ми не можемо зайвий раз постити про це в соцмережах, бо падають охоплення. Кілька разів нам прилітали бани в Instagram і на Facebook — при тому, що ми зазвичай не використовуємо якийсь sensitive content. Ми не намагаємося вивалити все це на західну аудиторію, а намагаємося подати так, щоб люди зрозуміли, що відбувається, але щоб ці пости при цьому не ховали. На жаль, це дуже складно. Тому до цього альбому я давала дуже багато інтерв'ю закордонним медіа — це чи не єдиний майданчик, де я можу нормально про це говорити. Так само, як і зі сцени в турі: у турі також багато спілкування один на один — із фанами, з іншими артистами, з промоутерами. Тому це для нас надважливо. У 2022 році можна було постити що завгодно, ми щодня публікували апдейти про те, що відбувається, — а зараз усе складніше і складніше.
Ти згадала про тур — ви скоро в нього їдете. Сподіваюся, з документами все вирішиться. Ви вже вибрали сетлист чи ще тестуватимете на перших концертах, які пісні грати і в якому порядку?
Вибрали. Граємо п'ять пісень із нового альбому і по три з кожного попереднього. Ми їдемо на розігріві в EVERGREY, тож це не хедлайн-концерт: у нас 40 хвилин, і за ці 40 хвилин ми маємо показати все. До того ж ми на концертах зазвичай нагадуємо людям про війну, тож у нас є блок, де ми дякуємо за підтримку, просимо донатити і так далі. Тому все дуже щільно, і програму треба чітко розпланувати. Все вже заплановано.
Я подивився дати: на початку грудня ви будете у Сполученому Королівстві — в Англії і Шотландії, — а там же буде й 1914, теж із Napalm Records. Я знаю, що 4 грудня вони грають у Глазго. Чи вийде у вас десь перетнутися?
Я точно знаю, що вони виступають у Манчестері в клубі Rebellion, а наступного дня там виступаємо ми. Але поки що ми всі чекаємо насамперед на документи і на турові графіки, бо дуже часто це теж від нас не залежить. Якщо вийде випити кави в Манчестері — було б, звісно, класно. І насправді дуже приємно, що і ми, і вони маємо змогу — хоч і з великими проблемами — продовжувати турити, бо в них, як і в нас, переважна частина слухачів за кордоном. Якщо брати метал-гурти з України, які мають закордонну аудиторію і досі живуть в Україні, мені здається, це тільки ми і 1914. Ми буквально їдемо за кордон, і люди вірять тому, що ми розповідаємо на місцях. Мені здається, це дуже важливо, бо ми буквально приїжджаємо з країни, де триває війна, і тільки ми можемо чітко розповісти, що тут насправді відбувається.
Серед цьогорічних фестивалів є дуже цікавий формат — 70000 Tons of Metal на круїзному лайнері у відкритому морі. Чим він відрізняється від звичайного фестивалю і які в нього плюси та мінуси?
Це суперунікальний фестиваль, і я раджу його всім, хто має змогу туди потрапити, бо, мені здається, аналогів такого масштабу немає. Бувають різні фестивалі на кораблях, але зазвичай це два дні і все дуже компактно. А тут — 14-палубний лайнер: усі, грубо кажучи, сідають на нього, чотири дні пливуть і повертаються. Унікальність у тому, що кожен гурт виступає двічі, тож люди мають змогу побачити якомога більше гуртів — а їх там 60, на трьох сценах. Але найунікальніше те, що всі артисти весь час перебувають на тому самому кораблі і пересуваються ним разом з усіма. Тож у людей є змога поспілкуватися з усіма артистами. Meet and greet там обов'язковий для всіх артистів, тож це справді унікальне місце для нетворкінгу — артистів з артистами, артистів із промоутерами, фанів з артистами.
Наскільки я розумію, ми були другим українським гуртом за всю історію фестивалю, який там виступав. Першими кілька років тому були JINJER, а другими — ми. Дуже часто питання в нашій індустрії вирішуються на бекстейджі, і стільки контактів, скільки ми отримали на цьому фестивалі, у нас ще ніколи не було. І цікаво, що попри розважальний формат фестивалю, ми переживали, що приїдемо — і нікому не будемо потрібні зі своєю війною, грубо кажучи. Але дуже багато американців висловлювали нам підтримку, підходили, вибачалися за Трампа. І напрочуд були обізнаніші в новинах з України, ніж деякі європейці, — отак скажу.
Хель, на ваших альбомах звучить кілька мов: англійська, українська і, не знаю, турецька чи кримськотатарська. Скількома мовами ти володієш?
Вільно — українською та англійською. Німецькою — на хорошому середньому рівні, бо свого часу я рік жила в Німеччині. Базова норвезька — сподіваюся, колись матиму час її підтягнути. Та й усе. Але, наприклад, у нас є кавер на трек фарерської виконавиці Eivør, і в ньому я співаю фарерською. Я дуже люблю мови, і іноді трек просто звучить у моїй голові якоюсь конкретною мовою. Мені, наприклад, досі цікаво колись зробити трек німецькою. Але я не хочу це форсувати і робити лише заради того, щоб був трек німецькою. Якщо народиться — значить, народиться. Так само нас часто питають: «Чому у вас мало пісень українською, треба більше». Іноді вони народжуються в голові англійською, і тут нічого не вдієш. Там, де доречна українська, ми її використовуємо.
Смішні такі поради: «Треба більше». Кому треба?
Так, кому треба — незрозуміло. І чомусь у закордонних виконавців, скажімо, у німців, не питають: «Чому ви пишете пісні англійською?»
Не знаю, чи ти колись бачила — колись, роки тому, був сайт «Кращегенератор». Заходиш, а він рандомно видає фрази на кшталт «Краще б метро на Виноградар проклали».
Так, це точно. Це правда.
Усе це забирає дуже багато часу: крім музики і промо, ти, по суті, маркетинг-директорка гурту, ще й ведеш Patreon. IGNEA — твоя основна робота? І чи працюють учасники гурту деінде?
Це моя основна робота. Іноді в мене є part-time зайнятість — більше для додаткового доходу, скажімо так. Але основна робота — гурт, і це насправді забирає дуже багато часу. Я завжди кажу, що ми, з одного боку, гурт, а з іншого, я ще й контент-креаторка, бо наш основний заробіток — Patreon, і я буквально щотижня створюю для нього контент уже вісім років. Плюс усі соцмережі гурту, весь маркетинг, написання текстів, вибір концепцій. Я також одягаю всіх у гурті для сцени і для кліпів — тобто вся ця стилізація. Тож це величезний пласт роботи. Але не думаю, що це щось унікальне: у кожному гурті зазвичай є така людина. У нас Євгеній більше займається технічною стороною, бо це теж забирає дуже багато часу, і він пише більшість музики. І треба розуміти, що коли ми їдемо в тур, усі учасники гурту задіяні абсолютно рівномірно. І в записі альбому теж залучені абсолютно всі. Просто контент і маркетинг — це справді моя сторона.
Так, у сучасному світі це треба робити, хоча я знаю, що далеко не всім музикантам це подобається.
Мені теж... Мені це подобається, але не в тих обсягах, яких вимагає сьогодення. Навіть зі зйомками кліпів — я кайфую і від процесу, і від підготовки. Але коли дуже стислі терміни, обстріли і відключення світла, це дуже виснажує. І я можу тільки сподіватися, що настане момент, коли ми зможемо спокійно готуватися пів року, спокійно зняти кліп, змонтувати його і так далі. Але світ рухається дуже швидко, а війна триває, тож не знаю, як буде далі. Зараз хочеться просто видихнути. Сподіваюся з'їздити в цей тур, бо ми все-таки насамперед музиканти, і хочеться нарешті опинитися на сцені, зіграти ці пісні наживо і відчути зв'язок з аудиторією, а не сидіти цілими днями за комп'ютером, скажімо так.
Ми тримаємо кулаки, щоб усе відбулося. Перший концерт, здається, запланований на 11 листопада?
Так.
Щоб усе вдалося: щоб ви з'їздили в тур, отримали купу емоцій і донесли меседж, про який ми сьогодні говорили.
Дякую, дуже дякую! Сподіваюся, колись ми доїдемо і до Штатів, бо 70000 Tons of Metal був лише невеличким тестом. Але тур Штатами — це дуже дорого і дуже складно. Отримати візи в США зараз — проблема навіть для артистів із країн ЄС. Тож поки не знаю, колись будемо пробувати.
До нас і HYPOCRISY не доїхали.
Ну власне, зараз із цим великі проблеми. Навіть EVERGREY, з якими ми їдемо в тур, — вони зі Швеції — нещодавно мали тур у Штатах, і візи видали лише половині учасників: щось було під плейбек, щось із сесійними музикантами. А в нас, якщо чесно, з нашими виїздами з України на 70000 Tons of Metal вийшло так, що наш гітарист не зміг виїхати в Краків, щоб отримати візу США, бо в Україні ці візи навіть не видають. Тобто хлопцям потрібен окремий виїзд за кордон лише для того, щоб отримати візу. І ми виступали у складі трьох оригінальних учасників, гітариста з Гренландії і барабанщика з Польщі.
Дякую тобі за час і за чудову, цікаву розмову. А всім, хто нас читає, нагадую, що новий альбом уже вийшов і доступний скрізь: на вінілі, мабуть, і на касеті, і на CD.
На CD. Касет цього разу не зробили — а треба було!
І кілька слів на прощання від тебе, Хель.
Мені дуже хочеться, щоб люди знаходили час справді сповільнитися і слухати музику так, як слухали раніше. Можливо, це теж буде частиною ностальгії — коли чекаєш на вихід альбому, йдеш, купуєш вініл чи диск і уважно його слухаєш. Сподіваюся, люди знайдуть час послухати Monumental саме так.
Я щойно зрозумів: вініл я почав збирати рік тому — 16 листопада замовив собі програвач. І я пам'ятаю саме ці моменти. Студентом у Чернівцях я щотижня нагадував продавцеві, щоб відклав мені касету, а потім уважно слухав кожну пісню, гортав буклет, нюхав свіжу поліграфію — і все це пам'ятав. А зараз, коли новий альбом виходить на стримінгу, ти паралельно щось робиш, і за годину вже не пам'ятаєш, що на ньому було.
Ну от бачиш — і тут момент ностальгії.
Так! Дякую тобі. Тихої, спокійної ночі — наскільки це можливо в Києві. І щоб ви обов'язково поїхали в тур.
Дуже дякую! Дякую за інтерв'ю, мені дуже сподобалося. Класно, що ти відновив свій канал.
Стежити за IGNEA: Сайт · Bandcamp · Facebook · Instagram · YouTube · Patreon
Monumental уже вийшов на Napalm Records.
Дякуємо Хель за організацію інтерв'ю.
Відеоверсія: