Scorpio: У вас уже довгий список проєктів, минулих і теперішніх. Чому цей матеріал вимагав нового проєкту, а не вписався в жоден із наявних?
Тор-Гельґе: Причин багато, але одна з головних, як завжди, — це те, що я дуже нетерплячий і імпульсивний. Мені спала на думку ідея, і я за неї взявся. Це типова для мене історія. А ще в мене лежить стільки музики, до якої я так і не мав нагоди добудувати щось поверх. Тож я почав збирати ідеї й знайшов набір пісень, які, як мені здалося, дуже добре поєднуються між собою. Мені захотілося пірнути в це й щось із цього зробити.
До того ж старі гурти або зайняті, або це вже старші люди, у яких робота, сім'ї, зобов'язання, — у них немає стільки можливостей кинути все й стрибнути в новий проєкт, як у мене. Тож я просто взявся й почав ще один.
Інша річ: я хотів спробувати саме колаборацію, а не робити гурт чи щоб ядро проєкту складали кілька постійних людей. Я хотів, щоб це було розлоге, широке. Це була нагода більше працювати з іншими людьми й дати їхнім ідеям та натхненню формувати матеріал більше, ніж це роблю я сам. Але головна причина — моя імпульсивність, як завжди. Тому в мене зараз дві тисячі гуртів. А коли я почав, воно наростало, як снігова куля, і розрослося майже некеровано, тож я просто пішов за ним.
У вас велика кількість музикантів, із деким ви працювали й раніше. Ви також дозволяли людям змінювати ті партії, які вже були написані. Як ця співпраця працювала насправді?
Я хотів, щоб вони мали дуже великий вплив на музику, щоб робили те, що самі вважали правильним для кожної пісні. Я зробив початковий набір нарисів, десь із двадцять, які добре лягали в ті три розділи, що я запланував, — хоча, може, не варто казати «запланував», але приблизно така була ідея. Я надіслав їм увесь цей великий пакунок нарисів, дуже урізаних. Купу того, що записав сам, я приглушив, щоб вони не надто на це орієнтувалися. А потім просто сказав: «Робіть що завгодно, те, що вважаєте правильним».
Ми майже не обговорювали, чого я очікую або яким хочу це бачити. Я хотів, щоб це був колаж, суміш усього, тож для всіх це було дуже відкрито. Усі вокалісти писали власні тексти, і ніколи не було жодних дискусій, чи брати це, чи те. Вони просто надсилали мені результати своїх, назвімо це, експериментів, імпровізацій, джемів. А тоді я отримав усе назад, і в мене був величезний масив дуже різнорідного матеріалу, тобто певний безлад. І я почав його формувати, зводити все докупи. Тут я був радше в ролі ремікшера, продюсера.
Людей, яких я залучив, було дві групи. Перша — це ті, кого я знав раніше по всіх проєктах: MANES, LETHE і так далі. А ще в мене була купа записів десятирічної давнини, які так ніколи й не використали. Вони весь час просто тягнулися за мною, бо я завжди зберігаю все, що роблю. У мене є величезна тека з сотнями й сотнями примітивних нарисів та ідей, і звідти я теж дещо витягнув. Так вони й потрапили сюди, зі старих записів.
А третя група виникла з одного допису у Facebook, де я написав, що маю ідею про колаборації, і запитав, чи хтось хоче щось зробити. Відгукнулася купа людей, і я дав більшості з них стрибнути в це. Багатьох я ніколи раніше не бачив. Я з ними майже не спілкувався, просто казав: «Уперед. Роби своє. Я гадки не маю, що ти робиш, я тебе не знаю, я не уявляю, що ти намагаєшся зробити, але зроби це».
Вийшло дещо безладно, але в цьому й був експеримент, якщо це можна так назвати. Хоч я не дуже люблю слово «експериментальний». Але певною мірою це був експеримент: створити стільки різного матеріалу й спробувати зробити з нього щось, що звучить як одне ціле. Це була дуже цікава робота. Мене здивувало, наскільки легко все пішло, значно плавніше, ніж я побоювався.
І це не було надто сплановано, бо спочатку я планував щось дуже низького рівня. Зроби сам, виклади кілька MP3 в інтернет, не говори з жодним лейблом, не називай це альбомом. Але ця ідея дуже швидко зникла, бо лейбли почали виходити на зв'язок, а люди почали чогось очікувати. Воно наростало значно швидше, ніж я сподівався, тож я погодився: «Гаразд, робимо». І в нас утворився справжній проєкт. Воно дуже повільно, але впевнено розвинулося саме по собі. Некеровано.
Від ідеї просто викласти кілька MP3 ми дійшли до «Chapter I». Скільки розділів у вас зараз у голові?
Наразі три вже більш-менш розкладені, і пісні майже готові. Другий розділ більш-менш завершений. Мені треба ще, може, місяць, щоб його доробити, але я хочу трохи більше орнаментів, спецій, цікавих речей і, може, кількох WTF-моментів у ньому. Третій розділ готовий десь на 50 відсотків. Тож зараз я доволі розслаблений, бо так багато вже майже зроблено. Наразі мені лишилася радше роль завершення й продюсування.
У планах три, бо пісень вистачало на три альбоми, і я від початку вирішив зробити три. А чи буде більше — залежить від того, чи захочуть люди робити ще, чи їм це не набридне, чи хтось захоче чути більше. Я гадки не маю, але наразі заплановано три, тобто буде щонайменше три. Сподіваюся. Якщо, звісно, хтось не відмовиться, але хтозна. Побачимо, що станеться.
Ви вже говорили з лейблом про графік? Ви хочете випускати їх швидше, ніж лейбл зазвичай рухається?
Я хотів би випустити якнайшвидше. Я б дуже, дуже хотів випустити це сьогодні, якби було можливо. Але лейбли так не працюють. Вони повільні — і це також одна з причин, чому в мене стільки проєктів, бо вже через місяць я такий неспокійний, що мушу щось робити. Мій здогад: між альбомами мине рік чи два, така типова затримка, на жаль.
Але я вже зараз почну говорити з лейблом і планувати, як нам це зробити, бо я хочу пірнути в це й фіналізувати його. Якби я почав сьогодні, воно було б готове дуже швидко. Але це трохи залежить від лейблу, бо вони займаються організацією, логістикою, грошима. Це нудна частина. Тож наразі це радше до них. Якби залежало від мене, це було б сьогодні. Я неспокійний, як ви сказали, я завжди хочу робити більше й більше. Але побачимо. Сподіваюся, наступного чекати не так довго, але я не можу сам натиснути кнопку.
Усі надсилали вам записаний матеріал, а ви складали його докупи як продюсер. Чи збиралися ви колись особисто, чи все робилося тільки через інтернет?
З кількома я бачуся, бо вони живуть у Тронгеймі, — таких доволі багато, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро. Але не спеціально заради музики чи цього проєкту. Кожен працював цілком самостійно. Я вважав це важливим: мені дуже подобалася думка, що вони будуть віддалені від цього особистого контакту, тобто на них не впливатиме те, що я сиджу в кімнаті й дивлюся на них. Може, вони б себе обмежували, або це змінило б їхнє налаштування. Мені подобалася ідея, що вони можуть сховатися й робити своє без перешкод, без нічого, що збиває їх із потоку.
Тож усі працювали самі й надсилали матеріал поштою чи ще якось. Цього разу це був дистанційний проєкт. Окрім кількох речей, записаних для старих гуртів і так і не використаних: є, наприклад, записи, зроблені років п'ять чи десять тому, і тоді ми записували трохи інакше. Але, крім цього, новий матеріал для цього проєкту кожен робив самостійно.
Ви згадували WTF-моменти. Як на мене, найбільший на альбомі — це французький реп у першій пісні.
Мабуть. Це був і мій початковий здогад, бо я думав про відео: мені здавалося, що саме ця пісня буде тією, яка більшість людей не образить, але дасться їм важко, особливо метал-публіці. Якщо зважити, що альбом виходить на лейблі Season of Mist, а це дуже сирий метал, то, гадаю, лише меншість фанів того, що випускає лейбл, — великі шанувальники французького репу.
Але, як не дивно, одним із тих, хто найгучніше наполягав, щоб саме ця пісня стала відео, був сам Michael із Season of Mist, бос. Він неодмінно хотів цю пісню, бо це його улюблена. Ми теж про це думали, бо вона дуже різноманітна — це, мабуть, пісня з найширшим діапазоном усього, що в ній є. І, як ви сказали, це пісня з найбільшим WTF-моментом. Мені подобається представляти проєкт саме так, щоб задати тон: щоб ти не очікував звичного, щоб ти гадки не мав, що на тебе чекає.
Я знав, що комусь це не сподобається, але ненависних реакцій було напрочуд мало. Кілька було, звісно, але менше, ніж я думав. Мені здається, що люди зараз трохи відкритіші, ніж, скажімо, десять років тому. Ми робили щось подібне з MANES у давні часи, на альбомі дванадцяти-тринадцятирічної давнини, і тоді люди були не такі відкриті до цього, як зараз. Але сприйняли напрочуд добре, зважаючи на метал-контекст. Цікаво спостерігати, як люди реагують.
Я з України, і коли я вперше почув «Would You Take This Heart», то подумав, що вокал українською, аж поки не вловив кілька слів, які відрізняються, і не прочитав, що це польська. Як ви почали співпрацювати з Мартиною Халас?
Це було багато-багато років тому. Вона написала Ейвінду, який грає в ATROX, бо їй подобалися ATROX, THE 3RD AND THE MORTAL і деякі інші тронгеймські гурти, а ще там є MANES. Вони говорили про якісь спільні проєкти, але з того нічого не вийшло.
А пізніше, коли я почав думати про новий проєкт, я запитав Ейвінда, чи не знає він когось. Було б цікаво мати не тих людей, з якими я зазвичай працював, а нові імпульси й нові ідеї. Тож я спитав, чи не знає він когось, кому було б цікаво щось спробувати, і тоді він розповів мені про неї й познайомив нас.
Вона сказала, що завжди хотіла спробувати щось відмінне від того, що робить зазвичай. У неї зазвичай агресивніший спів, ближчий до ню-металу, — хоча я не думаю, що це ню-метал, але агресивніший. Тож я був трохи скептичний, бо це був не той тип вокалу, який я шукав. Але потім вона спробувала одну пісню, і це якраз була та сама, на яку зняли відео, «The Rhythm of Silence». Я послухав і сказав: «Гаразд, роби що хочеш і на стількох піснях, скільки хочеш», бо мені дуже сподобалося те, що вона робить. Я почув, що якщо вона розкриється й робитиме те, що хоче, там можуть з'явитися дуже гарні речі.
А щодо польського співу — я нещодавно почув точно таку саму реакцію від іншої людини, яка теж подумала, що це українська. Гадаю, це через схожість мов. Це була її ідея. Вона запитала, бо в нас там був спів буддійських монахів, і потім вона сказала, що приємно, коли є таке міжнародне відчуття. Тож чи не буду я проти, якщо вона зробить щось польською? Я сказав: «Звісно. Якщо ти цього хочеш — роби». І врешті вона додала цей польський вокал, майже речитатив.
Як на мене, це дуже гарно, бо для мене, людини, яка не розуміє цієї мови, воно екзотичне, воно робить пісню іншою. Мабуть, щось подібне відчувають інші, коли чують деякі мої старіші гурти, де вокаліст співає норвезькою. Вони гадки не мають, про що спів, але можуть учепитися за атмосферу, за відчуття, а не за самі слова. Я завжди сприймав вокал як інструмент, а не як тексти чи поезію, тож мені приємно зосереджуватися лише на звучанні. Сподіваюся, вона зробить більше.
Я також хочу поговорити з Марітою, щоб зробити щось норвезькою, щоб цього стало більше. А ще на альбомі Габріель співає італійською, навіть якщо текст англійською. Тож там ціла купа мов.
Мартина стала майже однією з головних учасниць, бо співає на новому альбомі, у більшості пісень. Коли до неї прийшло натхнення й з'явилася мотивація, пісні просто посипалися. Наступного разу її буде значно більше — і її, і Маріти. Це буде справді цікаво.
На платівці є польська, французька, англійська, є буддійські монахи. А як щодо норвезької?
Може. Як я вже казав, я питав про це Маріту. Ми трохи говорили, і вона сказала: «Так, чому б і ні». Тож побачимо. Але норвезька — для нас, норвежців, коли чуєш спів норвезькою, ми такі: «Ой, ні, це якось не працює». Бо в нас були норвезькі поп-артисти, і ті люди, що співали норвезькою, звучать погано.
Але побачимо. Я б дуже хотів спробувати. Гадаю, це могло б бути цікаво просто заради різноманіття, заради ширшого спектра мов. То чому б і ні — головне, щоб не було дурних текстів на кшталт «Гей, гей, сьогодні п'ятниця, гуляймо». Якщо нічого такого, то може бути. Я справді думаю, що щось буде, але, знову ж таки, плани створені, щоб їх порушувати. Шанси дуже великі, але нічого не обіцяю. Жодних обіцянок.
Після першого прослуховування піснею, яка найбільше для мене виділилася, стала «Behind Me». Ті гітари, схожі на сирени, і звуки навколо них справді тривожні. Її не можна просто залишити фоном.
Так. Я думаю про неї як про той великий шпичак, що стирчить з альбому: якщо слухаєш у навушниках із заплющеними очима, тебе наче вибиває. І мені ця ідея подобається. Це цілком заслуга Крістофа, або Кріса, як він себе там називає, — він дав собі волю, але сам, по-своєму. А потім Ейвінд додав ще більше перевантажених гітар, тож воно ставало дедалі спотворенішим.
Це тривожна пісня, але приємна перерва від решти, яка досить м'яка. Добре мати трохи бруду, щось страшніше, якусь гострішу частину. Це радше пісня-кошмар, а не пісня-сон. Приємне урізноманітнення.
Для другого й третього розділів ви працюєте з тими самими музикантами, чи є нові?
Частина та сама. Деякі пісні я відклав не тому, що вони гірші чи менш готові, а тому, що хотів розділити їх дуже рано: по-перше, щоб знати, що маю хороші пісні для другого розділу, а по-друге, я хотів вибудувати плин альбому. Я був дуже уважний до порядку пісень і хотів, щоб при прослуховуванні все текло без жодної незграбності на переходах, щоб воно текло природно. І я зупинився на цих восьми піснях, бо саме так плин був найкращий.
Але на наступному альбомі є пісні, які, може, готовіші. Мені здається, там є пісні, значно кращі за ті, що на першому альбомі. Тож я не те щоб шкодую, але мені було трохи не по собі не використати їх, бо вони мені дуже подобаються.
Це переважно ті самі люди. А ще є кілька учасників, які записали партії для пісень, що не увійшли, — тож на другому вже є нові люди, і я вже говорив ще з кількома. Є п'ятеро, шестеро, семеро тих, хто зробив більше, ніж раніше, і кілька нових. Тож це суміш нових і тих самих. Наче те саме, але все одно інше.
Це буде цікаво, принаймні для мене, бо там нові обличчя, нові голоси, нові інструменти. Але, як я вже казав, плани мають властивість змінюватися. Я ніколи не заглядаю надто далеко, бо тоді, найпевніше, опинюся зовсім в іншому місці. Наразі це схоже на природну еволюцію. Не революцію, а еволюцію. Навіть якщо все це зроблено приблизно в один час.
Важко все закріпити й сказати: «Ось так воно й буде», бо я завжди хочу щось міняти й завжди міняю думку. Може, я щось переставлю. Але плейлист наступних восьми пісень я вже склав. Що станеться, те й станеться. Я маю хороше передчуття щодо шляху вперед.
Не заглядати надто далеко наперед, схоже, знімає частину тиску. Ти дієш на основі інформації, яку маєш зараз, замість того щоб застрягнути.
Так. Якщо думати надто далеко наперед, то зазвичай починаєш забагато хвилюватися: а що як, а що як. Мені здається, дуже важливо цього уникати. Тому я й хотів мати стільки пісень і вже розкласти три альбоми — щоб бути певним, може, не дуже свідомо, а радше підсвідомо, що другий альбом не буде під впливом реакції на перший.
Це типова річ, про яку кажуть: багато гуртів вважають другий альбом найважчим, бо вони вже почули реакцію на перший і починають перейматися наступним, думати про те, що мусять зробити. Я хотів цього повністю уникнути. Та й після стількох років я це вже переріс: навчився не перейматися й просто робити те, що каже мені підсвідомість.
Мені приємно не бути під впливом реакцій, бо тоді ти на сто відсотків ідеш за своїм серцем, чи печінкою, чи чим завгодно. Саме це я й хочу робити. Навіть якщо комусь це ненависне — це їхня проблема, не моя. Хоча, звісно, якщо ми хочемо щось випускати, люди мають це якось прийняти. Але, гадаю, наступний альбом зроблений без особливої оглядки на реакцію щодо першого.
Це взагалі моя думка щодо всього. Коли я роблю музику, це єдине, що важливо. Я роблю музику не для інших людей, але мені дуже пощастило, і я щасливий, що вона людям подобається, навіть якщо я не намагаюся їм догодити. Це не зовсім егоїстичне мислення, але я роблю музику лише для себе, хочу писати пісні, які подобаються мені, і цього разу, гадаю, мені це вдалося більше.
HOLISSSTIK — це передусім студійний проєкт. Чи є якась його версія, що грає наживо? Може, не з усіма, а в якійсь іншій формі?
Я про це думав, і ми говорили про це з кількома найближчими, з тими, хто був найбільше залучений. Практично це можливо, бо ми могли б звести все до одного ноутбука й одного вокаліста: я міг би аранжувати пісні й використати своє тригерне обладнання. Але на це, мабуть, було б не дуже цікаво дивитися.
Організувати всю логістику й зібрати всіх людей було б неможливо, а влаштувати репетиції й переїзди — дуже важко. Тож сумніваюся, що живих виступів буде багато, на жаль. До того ж я не великий фанат живої гри, ані грати, ані дивитися. Мені не надто подобається живий формат, тож я не дуже наполягаю. Це можливо, але шанси не надто великі. Утім, було б цікаво спробувати хоча б один раз, наприклад, тут, у Тронгеймі.
У Нідароському соборі?
Це було б чудово. Влаштувати це, а ще, звісно, зняти, записати й видобути з цього якнайбільше, залучити в цю концепцію якомога більше людей. Це могло б бути справді чудово, але планування було б кошмаром. Я не кажу «ні», але, найпевніше, ні. Я знаю, що кілька людей цим дуже зацікавлені, а кілька інших — зовсім навпаки. Там забагато речей, з якими треба впоратися, — забагато через усю цю концепцію, через те, наскільки міжнародно ми робимо цю музику. На жаль.
Коли я був у Тронгеймі торік, то побував у музеї Rockheim. Коли я ріс в Україні, метал був чимось андеграундним. А в Норвегії ти йдеш до музею — і це просто частина культури. Я б ніколи не уявив, що можу піти до музею й слухати там на повну ENSLAVED і DIMMU BORGIR, дізнаватися про це як про частину культури, а не про якусь нішеву андеграундну субкультуру.
Так і є, але, гадаю, вони усвідомили, що це велика стаття експорту. Це, мабуть, те, чим Норвегія зараз найвідоміша, — блек-метал-період. Бо тоді, коли це сталося, воно було міжнародним, була така медійна істерія, а події, звісно, були доволі напруженими.
Тепер вони це усвідомили, бо все стало трохи чистішим, прийнятнішим, люди трохи пом'якшали. Це вже не в такій опозиції і не таке, скажімо, небезпечне. Особливо екстремальний метал: хеві-металу, наприклад, ми бачимо небагато, а екстремальний метал наче нормалізувався. Усі знають, що його багато. Тож він привертає увагу й отримує певне місце в багатьох речах — у культурі, як ви сказали, і в усьому цьому промо.
Як на мене, цього може бути забагато, бо, мені здається, це трохи розбавляє його, пом'якшує. Вони активно намагаються зробити це прийнятнішим, навіть самі гурти, і мені це не дуже подобається. Мені подобається образлива частина, частина небезпеки, та частина, яку люди насправді не можуть прийняти. А зараз людей не здивуєш: я можу згадати, що граю в кількох блек-метал-гуртах, а вони кажуть: «Окей, це як U2», замість того щоб бути шокованими. Тож це неоднозначна штука. Воно всюди, нормалізоване, майже як тут поп-музика. Це дивно, якщо порівняти з тим, як було в справді давні часи, коли на тебе мало не плювали й кричали тобі вслід.
Це, напевно, і добре, і погано. Я зараз доволі дистанційований від усього: одна нога всередині, одна назовні, тож я бачу трохи з обох боків. Я не надто про це думаю, але спостерігати цікаво.
Альбом вийшов минулої п'ятниці. Які реакції ви побачили — від медіа й від фанів?
Напрочуд хороші, але я завжди маю підозру, що чую лише від тих, кому подобається, а ті, кому було нудно, нічого не кажуть — просто бурчать удома. Ця підозра завжди сидить у мене в голові. Але реакції, які я читав, були напрочуд хороші, навіть від типово метал-видань. Тож у цьому, вочевидь, є щось, за що люди можуть зачепитися чи що можуть відчути.
Людям, мабуть, подобається атмосфера, бо вона все ще доволі темна — не екстремально темна, але темна. Радше в дусі DEPECHE MODE і MASSIVE ATTACK, ніж у дусі BURZUM. Вони, мабуть, відчувають оці мінорні акорди. І ще, гадаю, у мене досі є частина тих самих ідей зі старих метал-часів, просто я граю їх на синтезаторах. У мене на альбомі є одна-дві частини, які майже без змін використовувалися в найекстремальніших гуртах, але оскільки вони отримали нове вбрання й новий продакшн, воно раптом стає цілком іншим, хоча ноти й акорди ті самі. Може, ця атмосфера переходить в електроннішу музику, і люди все одно її чують, так, ніби це має бути метал-риф. Хоча рифів на альбомі небагато, тож хедбенгати там особливо нема під що.
Сприйняли напрочуд добре, особливо в метал-колах. Це було приємніше й несподіваніше, ніж я думав. Я трохи побоювався, що назва Season of Mist може вплинути на думку людей, що вони думатимуть про метал, коли слухатимуть, адже 90 відсотків їхньої аудиторії — це, мабуть, доволі екстремальний метал. Але сприйняли дуже добре, і всі ці повідомлення й коментарі теж були дуже приємні.
Хоча ще рано. Найенергійніші люди, які неодмінно хочуть сказати мені, що вони думають, уже озвалися, — саме від них я й почув. А спокійніші, може, сидять удома й думають собі: «А-а». Не знаю. Але гарні рецензії, оцінки й таке інше. Поки що виглядає добре.
Лейбл, звісно, зацікавлений у цій частині більше, ніж я, бо щойно я взяв вініл у руки, я подумав: «Гаразд, для мене цього досить. Я отримав усе, що хотів. Ідеально». Для мене це стовідсотково приємно. Звісно, приємно чути, що людям подобається, що вони можуть відчути з цим зв'язок і щось пережити, коли слухають. Це завжди приємно. У цьому й уся суть випуску чогось.
Тож тепер чекаємо на другий і третій розділи. Дуже дякую за ваш час сьогодні.
Вам дякую. Це було дуже цікаво. Було круто.
HOLISSSTIK у мережі: Сайт · Bandcamp · Facebook · Instagram · YouTube
«Chapter I: This Endless Solitude» вже вийшов на Season of Mist.
Дякуємо Will Yarbrough із Season of Mist за організацію цього інтерв'ю.
Відеоверсія: