Scorpio: Ви нещодавно випустили новий альбом. Минуло менше двох тижнів від релізу — чим зараз зайнятий?
Dave: Встигаю все, що пов'язано з альбомом і туром. Наступного тижня стартує австралійський тур, і, звісно, ми робимо максимум промо для нового альбому — паралельно з роботою, сім'єю і всім іншим. Це хороша проблема, коли вона є, але знайти час на все справді непросто.
Ти вже казав, що ви дописуєте пісні прямо в студії. Типовий підхід для багатьох гуртів, особливо молодих, — спершу дописати всі пісні, порепетирувати їх, а тоді йти в студію й записувати. У вас усе інакше. Як цей процес насправді працює?
За роки це точно змінилося. На початку ми робили саме так: писали пісні, репетирували — часом навіть забагато, — а тоді йшли в студію й записували їх практично в тому вигляді, як вони були. Але з роками, коли навички Joe як звукорежисера та продюсера зростали разом із гуртом, ми почали більше експериментувати. Особливо на початку буває, що виходиш зі студії й думаєш: «От, шкода, що не зробили так». Постійно дивишся на годинник, і ідеї не завжди виходять такими, як уявляв — здається, що зіграєш щось і воно звучатиме отак, а насправді ні. Тож ми стали використовувати студію як інструмент для написання музики. Коли я записую барабани, пісня — це ще просто скелет, тому все ще може розвиватися в процесі роботи. На цьому альбомі це спрацювало особливо добре: пісні ніби пишуться самі, і ти лише заднім числом чуєш, як усе звучить насправді, замість того щоб відрепетирувати щось до автоматизму, а потім боятися це змінювати в студії тільки тому, що вже мільйон разів це зіграв. Тепер це більше схоже на: «Гаразд, спробуймо. Ні, не спрацювало — спробуймо інакше». Ми можемо перебрати набагато більше варіантів, поки не знайдемо правильні партії. Трохи легковажно називати студію «інструментом для написання», але саме так ми її й використовуємо.
А тексти теж пишуться заздалегідь, чи так само дописуються — а то й створюються з нуля — в студії?
Трохи і того, і того. Наші студійні сесії доволі розтягнуті, бо студія належить Joe, тож ми не обмежені жодним дедлайном — ми не виділяємо шість тижнів, щоб за раз записати весь альбом. Ми радше потроху відгризаємо шматки. Єдиний суцільний блок запису — це початкові барабани, і то це приблизно тиждень. Коли це готово, це вже фундамент, на який поступово нарощується все інше. Тексти теж еволюціонують разом із піснею — іноді фраза не пасує до певних слів, і її треба підкрутити. Раніше все, що було написано, лишалося незмінним. Мені набагато більше до душі такий гнучкий підхід до написання й запису.
PSYCROPTIC. Фото: Rae Chatten.
Я читав, що ти перезаписав барабанні партії для, здається, головного синглу альбому — «Gathering a Venomous Herd». Що саме не спрацювало?
Я відклав цю пісню наостанок. Зазвичай Joe надсилає мені приблизну структуру пісні — скелет, — а я місяцями її репетирую, граю по-різному щоразу і даю ідеям визріти. До студії партія доходить уже майже повністю сформованою. А з «Gathering» усе так і вийшло: нічого не складалося, мені не подобалося те, що я підготував, тож це стала остання пісня, яку ми записували, і сесія була не з приємних. Зрештою все вийшло дуже добре, але довелося перебрати купу варіантів. Ми справді добряче над нею попрацювали — за звучанням це непомітно, здається доволі простою піснею, але там купа синкопованих моментів, а темп середній, тож будь-яка помилка одразу впадає в очі. Те, що я підготував, не підходило, тож вийшло: «Гаразд, переписуємо, пробуємо щось нове». Але зрештою ми туди дійшли.
Чудово. Мені дуже сподобались дві пісні на альбомі з темними акустичними, майже східними мелодіями у вступах — «A Sword of Me» та «Our Pillars Fall». Звідки це взялося, і чи хочете розвивати цю ідею далі?
Ми загалом бавилися з цим на багатьох попередніх альбомах. Ми даємо Joe цілковиту свободу в тих останніх 10% — вишеньці на торті, — і це якраз усі акустичні шматки. У нього настільки широка музична палітра, що звідти постійно виринають ідеї, які, здавалося б, не мали б пасувати до металу. І це якраз те, що мені подобається у PSYCROPTIC: тут немає жодних реальних правил, можна робити що завгодно. Це так само цікаво нам, як і слухачам почути кінцевий результат, бо наперед ніхто не знає, що вийде. Одна ідея породжує іншу, а та — ще одну, і врешті виходить щось на кшталт цих акустичних вступів: «Тут бракує ось цього — а що як додати оце?» — і воно саме собою розкривається. Я ніколи не кажу «ніколи» щодо цього гурту, бо хтозна. Я й сам не знав, яким вийде цей альбом, поки не почув готовий результат, і подумав: «Класно, звучить трохи інакше». Мені здається, це трохи більш середньотемповий, трохи більш треш-орієнтований альбом — і точно різноманітніший за деякі попередні.
Знаю, у минулому ви якраз опиралися тому, щоб вас жорстко записували в технічний дез-метал. Схоже, ви й далі від цього віддаляєтеся.
Так. Це просто ярлик — не те щоб ми його соромилися чи ображалися на нього, але, гадаю, наліпка «технічний дез-метал» нам уже не пасує. У попередніх альбомах — так, це було дуже технічно. А зараз структура наших пісень набагато традиційніша, хоча самі рифи лишаються хитромудрими — це просто стиль письма Joe, і сам він не вважає це технічністю, для нього це просто пісні. Ми не намагаємось бути технічними заради технічності, робимо лише те, що потрібно для пісні. У минулому ми точно потрапляли в пастку — намагалися напхати в пісню забагато ідей. Тепер ми даємо музиці дихати. Історично ми, звісно, вийшли зі сцени технічного дез-металу, і час від часу я його досі слухаю, але, чесно кажучи, скоріше поставлю Bolt Thrower, ніж черговий шалений реліз у стилі техно-дез.
Ви продюсуєте все самі. Виникала думка залучити когось збоку заради свіжих ідей, чи вас повністю влаштовує самодостатність?
Ми обговорювали цю ідею роками, і час від часу над зведенням у нас працювали інші люди. Поки що це спрацьовує доволі непогано: Joe пише музику й продюсує альбоми, у нього своя студія, і ми не відчуваємо застою. Гадаю, ми досі пишемо доволі свіжу й унікальну музику, тож якщо щось не зламане, навряд чи нам зараз потрібен хтось іще. Може, якщо колись застрягнемо — тоді не виключаю. Але наразі всі справді задоволені тим, як ми пишемо й записуємо: працюємо багато, але це лишається розслабленим процесом, і виходить щось справді впізнаване як PSYCROPTIC. Якщо це колись почне набридати — можливо, тоді, але не найближчим часом.
The Pulse of Annihilation — обкладинка Belial Necroarts
Поговорімо про візуальну частину — обкладинку. Для мене це схоже на дві давні статуї в занедбаному стані, вкриті листям і рослинністю. Я близький до істини? І яку історію розповідає обкладинка, а яку — сам альбом?
З будь-яким художником, з яким ми працюємо — чи то візуал, чи відеокліпи, — якщо ми обираємо когось, то даємо йому, в розумних межах, повну творчу свободу. Ми передаємо ідею й кажемо: «Бери й іди — подивимось, що принесеш». Художник тут — чудовий португальський майстер, який працює під іменем Belial Necroarts. Бриф був приблизно такий: якою була б безсмертна, богоподібна — назви як хочеш — істота, яка безсмертна, але не хоче цим бути? За тиждень він приніс обкладинку, і це було: «Ідеально, жодних змін». Ми надіслали йому кілька текстів з альбому, щоб він відчув атмосферу, і він знав, які обкладинки ми випускали раніше — ми не хочемо повторюватися, тож сказали: «Ось що ми робили раніше, тепер іди своїм шляхом». Щойно побачили результат — і все, лишалося тільки додати логотип. Думаю, у цьому й секрет роботи з художником: якщо довіряєш його здібностям, просто даєш вільну руку, і він бере на себе відповідальність за ідею й видає щось набагато краще, ніж коли натомість закидаєш його гайдлайнами і просиш три раунди правок. Так найкращої роботи не отримати. Це був справді простий процес.
Коли працюєш із кимось таким, зазвичай уже бачив портфоліо й довіряєш, що людина видасть результат — тож хочеш дати творчій людині цю свободу, бо інакше вона просто розчарується і скаже шукати когось, хто виконуватиме інструкції буквально й не турбуватиме її.
Саме так. Бувало, мене запрошували зіграти сесійні барабани на альбом, а тоді надсилали запрограмовані партії й казали: «Просто зіграй це». І я такий: «Доведеться шукати когось іншого, бо мені це нецікаво». Якщо хочете, щоб я був артистом, — я буду артистом. Якщо хочете, щоб я відтворював чужу роботу, — це не для мене. Думаю, така філософія резонує з іншими творчими людьми: щойно вони беруть на себе відповідальність за ідею, результат виходить найкращим з можливих.
Цей альбом вийшов на Metal Blade. Наскільки правдива історія про те, що все почалося з випадкового коментаря Ryan Williams — щось на кшталт «Як буде матеріал, приходьте до Metal Blade, і ми це видамо»?
Це почасти правда. Ми знайомі з Ryan уже багато років, він хороший друг гурту, і це справді був просто коментар на кшталт: «У нас закінчився контракт», — а він відповів: «Тоді пиши мені». От буквально так усе й було. Ми завжди доволі DIY — пишемо й записуємо все самотужки, тож коли контракт закінчився, ми написали й записали «Architects of Extinction», сингл, який вийшов торік, плануючи або випустити його самі, або надіслати короткому списку лейблів, у якому Metal Blade був на першому місці. Ми так і зробили — вони почули пісню й сказали: «Круто, дуже подобається, домовляймося». Усе відбулося приблизно так само просто. З ними чудово працювати, усі — профі в індустрії, а лейбл справді легендарний. Жодних нарікань. Тож так, це почасти правда: усе почалося з коментаря Ryan, і саме він це запустив.
Наступного місяця у вас стартує австралійський тур, а пізніше цього року ви приїдете до США — недалеко від того місця, де живу я, з виступом у Сан-Хосе. Вам просто більше подобається гастролювати взимку, чи це збіг, що ви опиняєтесь у Північній півкулі саме на її зиму?
Ні, це просто так склалося з розкладом. Я б набагато радше гастролював улітку — це куди приємніше, тури взимку — це жах. Але альбом вийшов, тож треба виходити й грати концерти. На щастя, у деяких південних штатах США все ще доволі тепло, але на півночі буде справді холодно. Тут теж прохолодно, тож ми стартуємо взимку — і лишаємося в зимі, а потім вирушаємо і в Європу — теж узимку. Цього разу з сонячними літніми турами не склалося.
Ти особисто знайомий із гуртами, з якими їдете в тур?
У Європі?
І в Північній Америці теж — саме вона мене найбільше цікавить, бо я сам звідти.
Гаразд, так — особисто в Північній Америці ми їдемо разом з Inferi, Cognitive та Summoning the Lich, це просто вбивчий лайнап. В Австралії ми виступаємо з Rivers of Nihil та ще двома австралійськими гуртами — Growth і Slaughtercult. Багато класних гуртів, багато бласт-бітів і, сподіваюся, багато веселощів.
PSYCROPTIC. Фото: Rae Chatten.
Сетлист уже готовий?
Ще ні. Я живу в Мельбурні, а решта хлопців — у Тасманії, тож наступного тижня я їду на репетиції. Приблизна ідея є, але порядок пісень і те, які саме увійдуть, поки невідомо. Знадобиться кілька концертів, щоб відчути, що насправді працює наживо — деякі нові пісні здаються робочими, а на ділі не спрацьовують. Тут це здебільшого метод спроб і помилок. Нам дуже хочеться зіграти чимало пісень із цього альбому, бо, здається, багато з них добре ляжуть у живий сет, але побачимо, які саме приживуться.
Чи були пісні, які чудово вийшли на записі, які тобі справді подобаються, але наживо просто не спрацювали — або виявилися складними?
О, постійно. Одного ми точно не робимо — не запишемо пісню, яку не можемо зіграти наживо, це очевидно. Тож технічно ми можемо зіграти все, це просто питання репетицій. Але іноді вибираєш пісню, думаєш «це буде вбивчо», а публіка її просто не сприймає. Іншого разу пісня нормальна, просто не на своєму місці в сеті. Під час туру на підтримку Divine Council багато концертів ми починали треком «Enslavement», і він щоразу провалювався — поки ми не перенесли його в кінець сету, і тоді все стало ідеально: він виявився чудовим фіналом, а не відкриттям. Тож іноді просто зміна порядку рятує справу. А іноді вперто граєш трек, думаючи, що він спрацює, а він раз по раз не спрацьовує з якоїсь причини. Є кілька пісень, які я особисто дуже люблю грати, але вони, хоч убий, не чіпляють публіку так, як інші.
Тобі більше подобається туровий процес чи створення нової музики й випуск альбомів?
Мабуть, творчість — це та частина, яка мені справді до душі. Тури мені теж подобаються, але з віком і зростанням відповідальності це стає трохи складніше: кожен наступний тур — трохи важчий за попередній. А творчий процес дає більше задоволення, бо починаєш із нічого, а наприкінці маєш пісню, яка виникла нізвідки. Я люблю обидва процеси, і обидва можуть однаково засмучувати, але творчість перемагає — хоч і трохи.
Ти вже згадував, що більшість гурту базується в Тасманії, і корені PSYCROPTIC саме звідти — у вас навіть є прізвисько «тасманійські дияволи», і ви брали участь у зборі коштів для організації, яка досліджувала, як зупинити хворобу, що вбиває багатьох тасманійських дияволів. Ти й досі відчуваєш цей сильний зв'язок з островом, і що він глибоко закорінений в ідентичності гурту?
Так, це дім. Хоч особисто я там уже не живу, PSYCROPTIC — тасманійський гурт. Щоразу, коли я туди приїжджаю, це «ось він, дім» — просто зараз я живу деінде. Це прекрасне, дуже унікальне місце, і люди там чудові. Це точно дім гурту, навіть якщо ми зараз трохи розкидані. Todd Stern узагалі базується в Нью-Джерсі, але він — почесний тасманієць, і ми завжди любимо там виступати й репетирувати. Joe та Jason узагалі ніколи не покидають Тасманію. Тож так — це дім PSYCROPTIC.
Чи є плани знову долучитися до екологічних ініціатив, як це було раніше?
Якщо трапиться правильна нагода — так. Але це завжди складне питання, бо — і це прозвучить не дуже приємно, хоча так не задумано — якщо підтримуєш одну справу, інша може запитати: «А як же ми?» А тоді ще одна. І виходить, ніби ти вибираєш і сортуєш, а тоді хтось починає домішувати політику, і стає трохи заплутано. Історія з тасманійськими дияволами була очевидною: це наш дім, треба було допомогти. Час від часу ми робимо благодійний концерт або підтримуємо щось, з чим у нас є реальний зв'язок, але сказати «так» на все неможливо. Якщо погодишся — це просто відкриває двері для ще купи справ, до яких, можливо, не ставишся так серйозно. Ми робили благодійні концерти для особистих друзів, і це завжди залежить від конкретного випадку — звісно, ми на це підемо. Але якщо хтось надсилає лист про справу, про яку ми взагалі нічого не знаємо, чесна відповідь — побажати удачі, бо в нас лише обмежена кількість годин. А от історія з тасманійським дияволом була очевидною без жодних варіантів.
І наостанок — для людей, які, можливо, чують вас уперше, а це вже дев'ятий альбом —
Дев'ятий, так.
— що б ти хотів, щоб новий слухач виніс із вашої музики?
Чесно, я просто сподіваюся, що їм сподобається. Тут немає якогось особливого послання, ми нічого не нав'язуємо. Якщо подобається — покажи другу, розкажи комусь, приходь на концерт, купи футболку. Я точно не буду казати людям, що їм думати. А якщо це вам відгукнулося — просто слухайте, насолоджуйтесь і вмикайте друзям.
PSYCROPTIC в інтернеті: Сайт · Facebook · Instagram · YouTube
PSYCROPTIC на Metal Blade Records.
The Pulse of Annihilation вже доступний на Metal Blade Records.
Дякуємо Liz Ciavarella-Brenner з Earsplit PR за організацію цього інтерв'ю.
Відеоверсія: